Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

— Ай, — сіпаюся від болю, коли візажист дряпає щіточкою від туші моє ліве око. — Обережніше!

— Вибачте, — тремтячою рукою худорлявий хлопець наново фарбує мої вії білою тушшю.

Я сиджу в незручному кріслі, поки обличчя та волосся готують до показу. Пальці трохи трусить від хвилювання.

Сьогодні важливий день. Я повертаюся на подіум після вимушеного лікарняного. Травма спини після невдалого спуску на сноуборді перекреслила усі плані.

Мені випала нагода закрити показ головного дизайнера країни. Навіть не уявляю кому та за яку суму чоловік продав душу, щоб проштовхнути мене сюди.

Сподіваюся, весь сімейний бізнес не закладено як заставу. Як би я не випитувала у Назара суму мого повернення, він не зізнається. Каже, що я зіпсую собі сон тими цифрами. А моє завдання — повернутися до індустрії, а про решту подбає він як голова нашої маленької сім'ї.

Лежачи в лікарняній палаті, я тільки й мріяла, що знову опинюся тут. За лаштунками, серед натовпу моделей, що снують туди-сюди. Уявляла як мене знову фарбують та перевдягають як ляльку, а потім я блищатиму в променях софітів серед спалахів фотокамер.

Я обожнюю перевтілюватись, люблю бути кимось іншим. Без слів передати емоцію, застигнути на секунду, щоб фотограф уловив потрібний кадр.

Я обожнюю увагу, прикуту до мене, коли я дефілюю повз глядачів у черговому дизайнерському оздобленні.

Необережний відпочинок міг коштувати мені всього.

Кар'єра — єдине, що в мене є. Все чого я жадаю і хочу. Кар'єра та коханий. Професійний успіх та чоловік, який завжди поруч, - мені більш нічого не треба.

Без Назара нічого б не вийшло. Він моя опора, моя підтримка, мій важіль руху. Горський не лише мій менеджер у модельній галузі, він ще й моя мама-квочка, який чітко стежить за моїм харчуванням та ритмом життя.

Без нього я б давно обжерлася улюблених гамбургерів з картоплею фрі та сиділа б вдома перед телевізором, з вагою під сотню кілограм при зрості сто сімдесят три сантиметри.

Сьогодні мій шанс повернутися до модельного бізнесу. Не просто бути однією серед сотень тисяч моделей, а найкращою. Шанс знову злетіти. Презентувати очам більш ніж сотні глядачів головне вбрання Антіна Тана так, аби всі згадали моє ім'я. Згадали хто така Кароліна Горська.

Я прагну знову до ночі пропадати на модних показах, кружляючи у променях слави. І я цього неодмінно досягну.

— Як настрій? — Гарячі пальці чоловіка торкаються мого плеча.

Я підскакую з крісла, відштовхуючи візажиста, та висну на шиї свого чоловіка. Цілую його в щоку, вимазуючи її у білому гримі.

— Дякую, дякую, дякую, Назаре. Я й досі в шоку, що знаходжуся тут.

— Каро, припини.

Чоловік, на відміну від мене, ненавидить виставляти власні почуття на людях. Особливо в ті моменти, коли йому треба бути грізним та суворим бізнесменом.

Він відтягує мої руки від своєї шиї та стирає долонею білий слід зі щоки. Морщиться від мого хуліганства. Я показую йому язик і ще раз тягнуся губами до чоловіка.

Назар виставляє руку вперед, відсікаючи будь-які спроби знову забруднити його. Звук повідомлення, що прилетіло, змушує Горського вткнути носа в екран свого телефону.

— Гей, — штовхаю чоловіка в груди, привертаючи до себе його увагу. — Нічого не хочеш сказати коханій жінці? Натхненну промову там або хоча б якісь слова підтримки, а?

— Це зайве, Кароліна. Ти й так усіх порвеш.

Підморгнувши, Назар жестом показує мені, що настав час повернутися в крісло. Візажист повинен закінчити мій образ, перш ніж на мене одягнуть ексклюзивну сукню.

Закочувавши очі, та все ж таки падаю назад на незручний стілець. Слідкую за чоловіком через дзеркало. Злюся на його вічну скупість і відчуженість.

Однак, його коротке напуття дійсно потрапляє в ціль. Я більше не почуваюсь мов кролик у клітці. Плечі розправлені, пальці не тремтять.

Я королева цього вечора та насправді можу порвати тут усіх. Одним лише фірмовим поглядом стерво, через яке мене, власне, й взяли у далекому дві тисячі шістнадцятому році у моделі.

Вставляю один навушник у вухо та вмикаю улюблену музику. Кладу руки на поруччя та покірно здаюсь у володіння косметичного художника.

— Твори, Грицю, — підбадьорюю я молодого візажиста та припиняю крутитись.

Нехай уже хлопець робить свою магію, перетворюючи мою теплу шкіру на відтінок блідої молі.

Прокручую в голові схему подіуму, згадую точки, де буде стояти переважна більшість фотографів.

— Антіне, ти мати чудовий вигляд, — голосний жіночий вигук змушує мене стрепенутися.

Холодок біжить по шкірі. Сподіваюся, мені привиділося. Кидаю навушник на гримерний стіл та намагаюся повернути голову, але Гриць цього разу не мовчить. Він нестримно лається на мою непосидючість та погрожує побігти зі скаргами до головних організаторів показу, якщо я не припиню заважати.