Опікун - Єва Олесь

Я більше не хочу вирішувати проблеми. Це точно не моє. 
Мені вистачило розуму влізти в ті справи, в яких я не розуміюся, і довести це все майже до незворотних наслідків. 
Рома рятував мене три роки, а я знищила його старання через дурну гордість. Скільки ж він зробив для мене... І чим я відплатила?

Мене більше не забавляє машина, що постійно слідує за мною. Вона нагадує мені про те, що я зробила помилку і не можу її відкласти на потім або перекласти на Рому.

Я маю все якось владнати, поки є час.

Рано вранці збираюся зовсім не на навчання. Я дві ночі після зустрічі з Кедріним не спала. Знала, що маю хоч щось зробити, але не могла підняти себе з ліжка. Він може викликати мене на розмову будь-якої миті, показати докази - і моє життя закінчиться. Що буде з Ромою - залишиться тільки здогадуватися.

Викликаю таксі з нового телефону, про який невідомо нікому, навіть Марчуку. 
Я зрозуміла, як мене відстежував Ігор. Де б я не ховалася - він мене завжди знаходив, поки зі мною був мій телефон. 
Не знаю, чи відстежуються мої транзакції, тому беру з собою готівку, щоб не залишити ані сліду і щоб ніхто не зрозумів, що я десь була зранку.

Переслідувач не наближається до двору, коли Рома перебуває вдома, тому в мене вдало виходить втекти. Я все одно озираюся на всі боки в страху побачити хоч натяк на знайому машину. 
І так до самого офісу Равського-старшого.

Мигочу перед головним входом, кутаючись у пальто. Уже весна, але погода ще відчутно холодна. Чи доживу я до теплої пори?

- Дівчино, робочий день починається з восьмої, - охоронець виходить до мене з незадоволеним заспаним обличчям.

Кидаюся всередину будівлі, прошмигуючи повз працівника.

- Ви куди, шановна? 
- Зателефонуйте Валерію Миколайовичу, терміново. Скажіть, що його викликає невістка. 
- Та він не візьме слухавку так рано.
- Телефонуйте! - зриваюся на чоловіка, тупаючи підбором.

Охоронець швидко затикається, клацає у своєму телефоні й прикладає його до вуха. По порожньому холу розносяться гучні гудки, я нервую. 
Працівник телефонує моєму свекрові рази чотири, поки виклик сам не обривається.

- Може, почекаєте його тут? Сьогодні Валерій Миколайович має бути раніше, годині о десятій.
- Пропонуєте мені чотири години сидіти тут? Телефонуйте ще раз! - вимагаю.

Гудки, гудки, гудки. 
Чоловік набирає ще кілька разів, але свекор, мабуть, спить як немовля.

Ходжу з боку в бік, обійнявши саму себе. Розтираю свої плечі, проганяючи озноб. Равський-старший - єдиний, хто може мені підказати, що робити. Саме він працює з Кедріним і знає, які є важелі впливу на нього.

Ніколи не думала, що прийду по допомогу до старого змія і так зрадію від того, що він передзвонює охоронцеві.

Мелодія заливає хол, ми з чоловіком переглядаємося, перш ніж я вихоплюю телефон з його рук.

- Яка несподіванка, - з того боку звучить насмішка. - Невісточка піднімає на вуха з самого рання.

Здіймаю погляд на камери спостереження, киваю.

- В мене термінова розмова. 
- Та годі? Гадав, ти від нічого робити змушуєш охоронця надзвонювати мені. 
- Якби ж то.
- Ну тоді гаразд, хвилин за десять буду.

Дякую працівнику і віддаю йому телефон. 
Сідаю на диванчик обличчям до панорамного вікна, в напрузі чекаю, коли під'їде свекор.

Напевно, він думає, що трапилось щось стосовно Роми, тому майже не сміявся з мене. Його син йому важливий, але ж як багато Валерій вже втратив... Рома ніколи не пробачить свого батька, навіть якщо той врятує мені життя. Равський сильно його ненавидить і сприймає як чужого. 
Дуже шкода, що люди в літах усвідомлюють свої помилки молодості, але вже не мають шансу їх виправити, як би не намагалися.

Поглядаю на час в телефоні, хвилини тягнуться дуже довго. Охоронець з цікавістю дивиться на мене зі свого місця.

- Він приїде, не хвилюйтеся. 
- Я не хвилююся! - якось злісно гаркаю на чоловіка саме через сильні переживання. - Вибачте, - перепрошую одразу, бо стає незручно.

Працівник більше не наважується вступити зі мною в розмову, якої я, якщо чесно, не потребую.

Мовчки дивлюся на вулицю, доки перед головним входом не зупиняється чорний джип. Серце падає в самі п'яти, в очах починає темніти.

Як він мене знайшов?

Пасажирські двері відчиняються як у сповільненій зйомці, я чекаю, що звідти вийде Кедрін. Але з машини показується сива голова й обличчя свекра. Валерій бачить мене, підкликає до себе жестом руки.

Мчуся до нього як навіжена.

- Пробивна ти, невісточко. Мене так мої діти ніколи не добивалися, як ти, - нарікає чоловік і пропускає мене в салон. Сам обходить машину і сідає з іншого боку.
- Вам теж доброго ранку.

Валерій не втрачає обличчя бізнесмена навіть о шостій, сидить у випрасуваній сорочці, весь доглянутий, пахне грошима.

- Льоша, покатай нас подалі від офісу, - звертається до водія. - А то, відчуваю, без конспірації ми не обійдемося, - каже вже тихіше. - Я так розумію, що мова піде про твого чоловіка?

Чомусь мені хочеться розревітися. Підозрюю, що це через моє довге мовчання. Страх з'їдав мене останнім часом, а я не дозволяла собі нікому й слово проронити з цього приводу. 
Стримуюся, бо Валерій - точно не та людина, якій я повинна показувати відчай. Я зробила помилку, тож повинна відповідати за неї як доросла людина.

- Не зовсім про нього.

Акуратно починаю свою розповідь про те, як помітила переслідувача, як злякалася, але побоялася сказати Ромі. І як потім я вирішила сама впоратися з переслідуванням, а це виявився Кедрін.

Валерій не здавався здивованим, він взагалі майже не реагував на мою історію.

Але коли я розповіла про те, що хотіла самотужки вирішити проблеми - свекор ляснув себе долонею по лобі, лякаючи мене підозрами, що я все зробила неправильно. Вилаявшись собі під ніс після історії про нашу крайню зустріч із Кедріним, помовчав із хвилину.

- Розкажи моєму синові, поки не пізно. Він усе вирішить.