Опікун - Єва Олесь

Він міг би вирішити мої проблеми за клацанням пальців. Але я обираю найскладніший шлях.

У п'ятничний ранок я помітила чорний джип біля університету. Хтось дивився на мене, поки я виходила з таксі і заходила до навчального закладу.

Страх повзав по тілу неприємними мурашками, але я не обмовилася жодним словом навіть Марчуку. Поглядала у вікно на парах у надії, що переслідувач вийде хоч на секунду. Мені хочеться знати, хто ж володіє настільки відчутним поглядом, що говорить про небезпеку навіть здалеку.

До кінця дня я добряче втомилася від рою думок і здогадок. Посиділа в кав'ярні під поглядом переслідувача, встигла звикнути до його присутності.
І вирішила не бігти.

Виходжу з кав'ярні через головний вхід, окидаю байдужим поглядом машину. Страх вичерпався. Мені вже все одно.

Іду на автобусну зупинку, щоб мужчинка розім'явся після мого нудного дня. Не кожен витримає стільки просидіти в машині.
Прискорювати крок не бачу сенсу, тож іду прогулянковим кроком.

Не знаю, чи ховається за тонованим склом моя жахлива доля, але якщо це так, то буде легше. Моє життя все одно перетворилося на низку болісних днів. І кінця їм не видно.

Він терпляче чекає на автобус разом зі мною, потім їде навпроти мого вікна, незважаючи на сигнали інших учасників руху.
Цікаво, чи так само почуваються відомі люди?

Від зупинки йду, обернувшись кілька разів. Він не доїжджає до двору, звертає там само, де і вчора.

Міг би з пристойності хоч фарами підморгнути, ми ж обидва в курсі, що він за мною стежить і що я це помітила.

Розтягую час, піднімаючись сходами. Я б не хотіла прийти раніше, ніж Рома готовий мене побачити.

Але вдома чекає абсолютна тиша.
На пуфіку стоїть коробка з моїми туфлями, на яких учора відлетіла шпилька. Ось тільки вони абсолютно нові, але такі ж самі.

Равський навіщось роздирає мої рани своєю турботою. Справа зовсім не в грошах і подарунках, а в тому, що він робить усе мовчки. Не чекає подяки, не напрошується на похвалу. 
Він єдиний, хто може дати мені все, не просячи нічого натомість. Все, крім бажаного кохання.

Проводжу вечір, лежачи на ліжку з пляшкою вчорашнього вина. Рома покинув мої сни, сексуальне бажання на нулі. Я стала справжньою Барбі, лялькою з красивою зовнішністю і порожньою серединкою.

Ні, брешу. Мене заповнює вино, яке не дозволяє дочекатися Равського. Втома накриває моє обличчя долонею і занурює в сон. Такий самий порожній, як і я.

Субота лягає на плечі тяжким тягарем, бо сьогодні Наш вечір. Равський захоче поспілкуватися і повечеряти, коли я не знаю, чи буду жива в понеділок. Промайнула думка звернутися до нього з проханням про потенційно останній секс, але мене верне в світлі останніх подій. Я не хочу бути однією Із, тож помру не зовсім грішною.

Приголомшує тиша у квартирі. Він відсутній. І я точно знаю, що він не ночував удома. Світло в передпокої горить, як я його і залишила. Я не планувала відстежувати, просто вже засинаючи побачила, що з-за дверей пробивається світло, і мені було ліньки вставати. Залишила цю відповідальність на Рому, а він не прийшов.

Равський не повертається ні в ранковий час, ні в денний, хоча зазвичай не відсутній довше доби. Він, схоже, туфельками від мене відкупився.

Я не хочу доживати останні дні в очікуванні того, що мені не принесе щастя. Я маю зробити хоч щось, щоб не пошкодувати про щось згаяне, коли прийде кінець.

Одягаюся у вбрання, яке колись було спрямоване на увагу Роми. Коротка чорна сукня з глибоким декольте, чорні колготки, високі шпильки. На губи наношу яскраву червону помаду, підфарбовую очі. 
Блядка. Нікому недоступна блядка.

Накидаю пальто вже в під'їзді, але не зав'язую поясок. Я хочу відчути холод усім тілом, щоб насолодитися ним ще раз.

Дорогою до таксі визираю чорний джип. Сьогодні він стоїть уже у дворі.

Звідки переслідувач знає, що мого чоловіка немає вдома? 
Невже стежить і за ним?

Махаю рукою в бік тонованої автівки й усміхаюся. Третє побачення вже, час почати вітатися. 
Він невиховано залишає моє привітання без відповіді. Якийсь грубий переслідувач, навіть деякі маніяки поводяться пристойніше.

Дорогою до бару на таксі не озираюся, хоча відчуваю небезпеку. Мені вистачає бокового зору, щоб помітити знайому морду джипа.

Нехай поруч їде сама смерть, але я не маю наміру витрачати залишок життя на тваринний страх, який я прихлопую, немов мошку.

Кидаю крайній погляд на переслідувача перед тим, як зайти всередину, не знаю, чи бачить, але підморгую. 
Це він має мене боятися, а не я його.

Музика одразу ж поглинає мене, тіло рухається під біт. Від входу танцюю вглиб закладу, не звертаючи увагу на людей. Сором'язливість надто дорого коштує, як і бажання не виділятися.

Найдорожчий коктейль з'являється в руці незадовго після приходу. Піднімаю склянку вгору над своєю головою, заплющую очі й танцюю. 
Чого ж вичікує водій автівки? Зараз я зовсім беззахисна і не зможу чинити опору. 
Підійшов би з чимось гострим і не мучив мене. Головне швидко.

Не відкриваю очей, навіть коли небезпека наближається. Я її відчуваю як наяву. 
Переслідувач тут. Близько. 
Очікую на удар або біль, але продовжую рухатися під музику. 
Я не помру в жаху.

Нічого не відбувається, хоча я відчуваю, що цей хтось стоїть десь поруч.

- Ти одна? - плескають по плечу. Я вдруге зустрічаюся поглядом із цим чоловіком у цьому барі. Одразу розумію, що це він.
- Так, але я заміжня, вибачте, - відповідаю майже як минулого разу.

Він вказує рукою на другий поверх:

- З тобою хочуть поговорити.
- Ну веди.

Переслідувач розштовхує людей, пробиваючи нам шлях до сходів, озирається, перевіряючи, чи йду я за ним.

Чи то в моїй голові все ще повно дурості, чи то я справді відчайдушна, раз іду за незнайомцем поговорити з кимось. Страх пригнічує спокій на підході до столика з високими спинками на диванчиках.

Коли бачу, до кого мене привели, - шкодую, що мене все-таки не вбили.