Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Я не знаю, як пояснити. І не думаю..., - "...чи варто взагалі?" - додаю подумки.   Упевнена, що Руслана не цікавлять мої душевні переживання. Прячу очі, опускаючи погляд на свою майже допиту каву.

- Богдано, я не маю звички запитувати щось із ввічливості чи просто так. Будь добра, постарайся пояснити, що ти мала на увазі.

Його натиск помножений на потужну енергетику не давав змоги уникнути необхідного. Не можу бути поруч із Русланом собою, розслабиться. Хочеться здаватися кращою, красивішою, сміливішою, впевненішою, а виходить як завжди. Так само не дивлячись на нього, починаю говорити, а, якщо за правду, то мямлити.

- Я там була..., - намагаюся знайти підходяще слово, що описує мій стан на похороні, та єдине, що спадає на думку, це, - не до місця. Я знала Віктора Володимировича... батька всього нічого. Менше двох місяців. А Тамара і Ліда, можна сказати, що знали його пів життя. Я увірвалася та порушила їхнє звичне стабільне укладення. Спровокувала погіршення здоров'я батька. Вони мали право перебувати на похороні, а я була там чужа. Вони мають право ненавидіти мене, - з моїх очей нарешті покотилися сльози, - Відчуваю себе винуватою, що все зруйнувала. Нахабно влізла куди не варто було. Я ж не хотіла їхати сюди. Як відчувала, що не потрібно. Краще б було наплювала на всі вмовляння тітки і поїхала відпочивати з дівчатами на море. Навіщо було ворушити стару історію?! Адже у всіх було вже своє життя. Я не хотіла переживати смерть ще одного батька повторно. Це якесь знущання! Навіщо?

Нерви здали! Прикро було, що сльози показалися саме перед Русланом. Я не бачила його реакції, бо під час свого дикого монологу дивилася не на нього, а лише у свою чашку. Коли висловила наболіле стало трохи легше, але й почуття сорому почало гризти зсередини. 

- Вибачте, я трохи захопилася, - почала руками витирати сльози.

Крізь вологе розпущене волосся боковим зором помітила, як Руслан піднімається зі свого місця і підходить до мене. Стілець зі скрипом повертає у свій бік. Присідає навпочіпки переді мною. За підборіддя піднімає червоне від сорому обличчя. Навіть у такому положенні він височіє наді мною. Очі уважно дивляться на мене зверху вниз.

- Богдано, сталося так як сталося. Віктор був щасливий, що ти з'явилася в його житті. Нехай навіть і так пізно. Ти! Ні в чому. Не винна!

Його слова банальні. Від будь-кого іншого я б пропустила повз вуха. Але те, як це було сказано з його боку. Від сили, переконання чи що? Ставало краще, але й небезпечніше.

Занадто близько він. Занадто хочу. Його! Втіхи від нього? Саме зараз не знаю. А якого біса? Кладу руки на його плечі. Піддаюся трохи вперед та цілую. Точніше притискаюся до омріяних губ. Він весь напружується. Секунда. Дві. Три. Відповіді немає. Натомість відчуваю жорстке захоплення на плечах, а потім різкий ривок від себе.

Очікувано! Дивлюся на нього широко розплющеними очима. Знаю, розумію, що красиво. Мало хто може встояти. Перевірено! Але він...

Не розумію, що творю. Мені потрібно це зараз і все. Плескаю віями кілька разів та закушую нижню губу. Побитий прийом, знаю! Але все ж провокую. Адже бачу його очі. Голодні, дикі та ті, що зводять з розуму. Не одна я тут така.

І він не витримує.

- Богдано, бл*дь!

Хапає однією рукою за потилицю, жадібно впиваючись у мій рот, другою, грубим поштовхом за поперек, пересаджує на себе верхи.