Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Доброго ранку! - дивлюся на годинник на руці, щоб хоч трохи привести думки до ладу.

Десять двадцять, зазначаю машинально. Несподівана зустріч, з розряду тих, що вибивають із колії, тим паче ми так довго не бачилися. Я, звісно, припускала, що Руслан буде на похороні, але його там не спостерігала. І до Тамари з Лідою він точно не підходив, я б помітила, бо вони стояли поруч зі мною весь час.

- Сідай у машину, Богдано. Підвезу тебе додому, - він навіть не привітавшись одразу почав командувати.

Ну що за людина? У мізках ніби червона лампочка моргала - небезпека! Я надто вразлива зараз. Не маю сил на боротьбу з власним тілом. Можу наробити дурниць.

- Я хочу прогулятися. Але дякую за пропозицію, - останнє слово особливо виділила, щоб у нього не виникло сумнівів у сказаному.

Руслан мій сарказм не оцінив.

- Ти зараз щонайменше нагуляєш собі застуду. Дощ посилюється. Промокнеш зовсім, - уміє він обеззброювати.

Я вже навіть не помічала, як моросить дощ. Як на замовлення подув холодний вітер. Мене пронизав озноб. І справді гуляти за такої погоди так легко одягненою - дурна ідея, але сісти до нього в машину заважало почуття самозбереження своєї гордості.

- Я викличу таксі, - вмикаю я впертого віслюка, дістаючи з кишені телефон.

Руслан демонстративно зітхає та виходить із машини. Несподівано. Роблю крок назад. Він підходить до мене небезпечно близько. Між нами немає й півметра. Мене оточує його неймовірний запах. І реакція тіла не змушує себе чекати. Та щоб його! Роблю ще крок назад, збільшуючи відстань. Руслан, простеживши за моєю очевидною маніпуляцією, усміхається. Світло карі очі ліниво обмацали мене з голови до ніг та назад. Про телефон у руках я благополучно забуваю. Як і про те, що потрібно відкрити додаток та викликати таксі. Чорт, за місяць нічого не змінилося. Я так само реагую на нього. Не нормально!

- Богдано, ти мене боїшся? - цікавиться злегка захриплим голосом, - Я ж сказав, що більше не чіпатиму тебе. Моя помилка. Вибач!

Боюся? Звичайно! Аж два рази! Хіба що саму себе!

- Усе гаразд. Просто не хочу вас напружувати. У вас напевно купа справ, - так! відмазка так собі.

- Ти мене зараз напружуєш. Допомогти тобі сісти в машину? - але ж допоможе, впевнена в цьому, - Чому ти така вперта?!

Зітхаю, здаючись. На останнє запитання не відповідаю. Воно явно було риторичним. Оминаючи його немов чорта, зробивши таке гарне коло, сідаю в машину завдяки гостинно відчиненим дверям. Одразу відсуваюся впритул до протилежних дверцят. Шкіряне сидіння тихо скрипить під вагою Руслана, коли він теж сідає всередину, одразу заповнюючи собою пристойну частину доволі великого салону автомобіля. Нюх більш відчутно дратує його запах, який у закритому просторі набагато концентрованіший ніж на вулиці.

- Куди тебе відвезти?

Називаю адресу квартири. До будинку повертатися не хочу. Одразу демонструю йому ключі, згадуючи нашу останню поїздку. Він просто киває та звертається до водія.

- Поїхали.

Стає соромно за свою ввічливість у лапках. Зайнята лише Русланом, я не помітила людину, що сиділа за кермом, тому й проігнорувала її.

- Здрастуйте! - схаменулася я.

Він стримано привітався у відповідь, на відміну від свого шефа, вбиваючи адресу у навігатор. У машині було приємно тепло. Але я ніяк не могла розслабитися, присутність Руслана цьому не сприяла.

- Я не бачила вас на похороні, - кажу нервово перше, що спадає на думку.

- Тому що мене там не було. Я заїхав на кілька хвилин. Ти, мабуть, уже пішла, - пояснює спокійно, не дивлячись на мене. 

- Ясно.

Говорити нам у принципі було ні про що, тим паче він уже одного разу просвітив, що не любитель просто побазікати. Та ніяких точок дотику у нас не було для звичайної розмови знайомих людей. Розвертаюся до вікна. Дощ і справді посилився. Погода відповідала моєму настрою. Хотілося хоч якоїсь участі від людини, яка мені настільки небайдужа. Але навіть банального "співчуваю" я не почула. Він дуже дивна особистість. І явно не для мене, навіть попри таке потужне тяжіння.

До мого будинку ми доїжджаємо в повній тиші. Цікаво, він музику принципово в машині не слухає? Тишу розбавляв лише автоматичний голос із навігатора, який вказував правильний маршрут.

Коли машина зупинилася біля парадної, я повернулася до нього. Я ж ввічлива дівчинка.

- Дякую, Руслане! Ви прямо мене врятували. Я б точно захворіла після такої прогулянки.

Тримаюся за ручку дверей та чогось чекаю, невідривно дивлячись у світло-карі очі. Прощаюся з ним, бо, можливо, це наша остання зустріч. Планую повернутися в рідне місто. У столиці мене більше нічого не тримає. 

Мабуть, щось у моєму погляді Руслану не подобається, бо він каже те, що мене, м'яко кажучи, приводить у ступор.

- Запросиш мене на чашку кави?

Запитує. Не наказує.