Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Кладовище. Погода відповідно похмура. Гидко моросив дощ. На похороні зібралося багато народу. Більшість я не знала. Але миготіли й смутно знайомі обличчя. До Тамари та Ліди, яка за лікоть підтримувала матір, що постійно ридала, весь час підходили зі співчуттями. На мене не звертали уваги, хоча, на день народження падчерки, батько всім представляв мене як рідну доньку. Особисто мені було абсолютно байдуже на демонстративний ігнор незнайомих та малознайомих людей, які кидали на мене лише то глузливі, то обережно вивчаючі, а то і явно ворожі погляди.

Сліз знову не було. У голові міцно влаштувалося повне отупіння. Не в одну мить, а за проміжок часу від його смерті до прочитання листа. Далі все, що відбувалося, бачилося мною ніби з боку стороннього спостерігача. Минула доба відклалася десь на задвірках свідомості. Але в пам'яті назавжди закарбувалися наші останні хвилини разом. Він тоді різко змінив тему розмови, як останнім часом часто робив:

- Ліна хотіла доньці дати ім'я Богдана, а синові Арсеній. А я дав їй грошей на..., - я, немов заворожена, спостерігала за самотньою сльозою, що покотилася із запаленого червоного ока.

Його останні слова мені. Бачити настільки сильну людину такою розбитою було важко. Обличчя викривлене в агонії болю. Присутні медпрацівники тут же випровадили мене за двері. Тієї ж ночі він помер. На той час я вже знала, що рак почав прогресувати, коли я з'явилася в його житті. Коли він дізнався про смерть моєї матері.

"Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту" - я б слова Герцога зараз оскаржила.

Дивно ти ніби як ховаєш рідну людину, але відчуваєш себе тут зовсім чужою. По суті воно так і є.

У якийсь момент я не витримую, розвертаюся та йду.

- Дана! - мене гальмує Борис, схопивши за лікоть, - Давай відвезу тебе додому. Або... куди скажеш.

- Не потрібно. Я хочу пройтися, - відмовляюся, м'яко звільняючись від його захоплення.

- Дано...

- Борисе, будь ласка, я просто хочу пройтися. Сама.

- Гаразд. Телефон тільки не відключай. Коли нагуляєшся, набери. Я тебе заберу, - дивлюся на нього та розумію, що він єдина людина, яка виявила до мене участь за останню добу.

Насилу ковтаю застряглий клубок у горлі. Щире хвилювання в його очах обеззброювало.

- Спасибі! Але в будинок я повертатися не хочу. Хіба що за речами. Мене там вже нічого не тримає. Не потрібно, Борисе. Я трохи прогуляюся та потім викличу таксі. Переночую у квартирі сьогодні.

- Дана..., - важко зітхає, видно, що не хоче мене саму відпускати, але все ж здається, - Гаразд. Але якщо що, дзвони.

- Добре. І спасибі тобі. Я піду.

Кинула останній погляд на труну, подумки прощаючись із батьком, якого не випало можливості по-справжньому пізнати. Але я тут справді не до місця. Занадто багато води витекло.

Дув прохолодний вітер. Мій внутрішній стан якраз відповідав погоді. Запахнула джинсовий піджак, обіймаючи себе руками. Я вже поховала двох батьків. Навіщо було давати мені ще одного, щоб так різко відібрати?! Що за знущання таке?

Повністю занурившись у себе, я навіть не відразу помітила чорну машину, що пригальмувала поруч.

- Богдано! - цей голос упізнаю де завгодно та я не чула його понад місяць.

Руслан. За інерцією зробила ще кілька кроків перед тим, як зупиниться. Він, як завжди, приголомшено виглядав, уважно спостерігаючи за мною з відкритого вікна заднього сидіння машини.