Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Запросиш мене на чашку кави?

Запитує. Не наказує.

А я мовчки продовжую дивитися на нього. Суть запитання ніяк не доходить до мене. Ні, я зрозуміла, що Руслан запитав у мене. Але не розумію навіщо? Він справді хоче піднятися до мене? З якою метою?

І раптом до мене доходить. Він що, пожалів мене? Хоча, як мені здається, він на таке апріорі не здатний. Але все ж таки! Тоді з клубу він, хоч і майже насильно, але відвіз мене додому. І сьогодні, бачачи мою неадекватну прогулянку, теж змусив сісти в його машину. Невже це... турбота така?! Або, найімовірніше, повага до мого покійного батька. Зараз мені все одно, що ним керує. Скоріш за все, ми з ним більше ніколи не побачимося, знову миготить ця думка, тож я готова навіть завдяки невідомим обставинам побути з Русланом трохи ще. Запам'ятати в ньому нехай і не щиру, але таку потрібну мені в цей момент увагу.

- Богдана! - спокійно нагадує про свою присутність Руслан.

Наче можливо про нього навіть на мить забути?!

- Звичайно! - нарешті наважуюся я, - Із задоволенням.

Уся дорога до парадної, повз консьєржа, у ліфті проходить у мовчанні. Його не напружує тиша між нами. Руслан взагалі мало балакуча людина. Мене ж це нервувало. Тягнуло почати будь-яку розмову, ляпнути якусь дурницю, хоча й розуміла, що йому це не потрібно.

У квартирі було чисто. Хоч із цього приводу я була спокійна. Двічі на тиждень сюди приходила жінка для прибирання. Та й не жила я тут останнім часом.

Двері відчиняю тремтячими руками. Добре, що Руслан стоїть за спиною та не бачить цього. У квартирі роззуваємося. Я ніяково тупцюю на місці. Усе якось одразу навалюється. Події останніх днів та він поруч у небезпечній близькості від ліжка. І я досі не можу зрозуміти його мотиви. А це гризе, змушуючи почуватися ще більш невпевнено.

- Зі мною все гаразд! - кажу про всяк випадок. 

- Я це зрозумів одразу, щойно тебе сьогодні побачив, - ледь помітна усмішка прослизає на таких звабливих губах.

Насилу ковтаю слину, що утворилася.

- Ви не думайте, я не збиралася робити якихось дурниць. Я просто хотіла побути одна.

- Але мене ти погодилася впустити! - просто констатує факт.

- Так! - погоджуюся, відчуваючи жар на обличчі, що в мить запалало, та не стримуюся від наступного коментаря, здебільшого щоб перевести небезпечну тему, - Просто на похороні все так дивно було.

Руслан повільно киває, приймаючи мій очевидний виверт. 

- Де я можу руки помити?

- Ем..., - на мить гублюся, але швидко беру себе в руки та махаю йому рукою в бік ванної, - Там. А я буду на кухні. Вона прямо і праворуч.

- Добре.

Знімаю джинсовий піджак та кидаю його на шкіряний диван по дорозі. Підходжу до навороченої кавомашини та застигаю. А яку каву він п'є? Роблю акцент на еспресо, що й сама п'ю. Руслан з'являється, коли останні краплі тягучої рідини наповнюють другу чашку. Сідає за стіл. Він теж зняв піджак, залишаючись у білосніжній сорочці, що так ефектно виділяла його смагляву шкіру. На мене не звертає увагу, щось друкуючи в телефоні.

- Я зробила вам еспресо. Не знаю, яку каву ви п'єте, - ставлю перед ним гарячий напій.

- Зроби мені капучино, - знову наказує, але наступне слово згладжує дратівливий ефект, - Будь ласка!

Несподівано. Повертаюся до кавомашини та роблю йому капучино. До себе ж присуваю його недоторкану чашку мого улюбленого напою. 

- Цукор?

- Так.

Спостерігаю за тим, як він додає три стіки цукру. Треба ж, любить солодке. Я ж віддаю перевагу каві без нічого.

- Що було дивного на похороні? - раптово перериває тишу тихим голосом, переводячи всю свою увагу на мене та впритул починаючи роздивлятися.