Аромат чоловіка - Валерія Дражинська
Через кілька днів батька перевезли додому. До нього був приставлений цілий штат медичного персоналу. З ліжка він вже не вставав. Час стрімко вислизав крізь пальці. Вечорами ми так само грали в шахи. А батько згасав на очах. З кожним разом мені ставало дедалі важче йти до нього в кімнату, яка навіть не нагадувала, а вже була комфортною лікарняною палатою вмираючої людини. Ми говорили про все та ні про що. Часто він вдавався у спогади. Переважно, звісно, про час, проведений із мамою. Сам мені розповів те саме, що й раніше Тамара. Я нікого не засуджувала. Це справа минулих років. Нічого вже не змінити, не виправити. Склалося так, як склалося.
У всій цій ситуації я почувалася лялькою, яку всі, кому не лінь, намагалися смикати за мотузочки, вказувати, що та як їй потрібно робити. І одному ляльководу це навіть дуже добре вдавалося. Але претензій йому не висловиш, він помирав. Ліда, щодо Руслана. Тамара, яка спробувала очорнити пам'ять моєї матері, виставивши її підступною розлучницею. Руслан, який вважав мою дурну закоханість (не варто вже брехати самій собі, заперечуючи) за швидкоплинний потяг, що скоро мине. Типу я така вітряна дурочка. Ну, а за батька я взагалі мовчу. Усе чого він від мене хотів - отримав.
Не подобається мені в цьому світі великих грошей. Якщо чесно, хочеться у своє рідне місто. У звичне зрозуміле звичайне життя. Але поки що я була зв'язана по руках та ногах.
Десь через місяць батька не стало. Помер тихо, уві сні. Останній тиждень він навіть майже не розмовляв. Його накачували сильними болезаспокійливими. И ось гірке очікування неминучого підійшло до кінця.
Знання того, що цей день рано чи пізно настане, зовсім не допомогло. До такого неможливо підготуватися. Я встигла дуже до нього прив'язатися. А втрата того, чого повною мірою не встигла набути, вдаряла вдвічі болючіше. Але, дивно, сліз не було.
Нагорі голосно ридала Тамара, коли я, немов у маренні, заходила до кабінету батька, відчиняла сейф та діставала з невеличкої стопки чорних папок знайомий пожовклий конверт, щоправда, вже розпечатаний.
Сіла в його крісло. І дістала лист.
"Здрастуй, Вікторе! Не думала колись, що ми будемо прощатися ось так. Вірніше, я з тобою буду прощатися. Цього листа ти ніколи не побачиш. Одна хороша людина мені дала пораду. Написати, що тебе мучить на папері, а потім спалити його. Пробачити! Відпустити! Забути!
На мою думку, занадто "голосно", але я спробую.
Пробачити? Зараз дивлюся на нашу маленьку красуню доньку (так я не зробила аборт та ні краплі про це не шкодую). Їй зараз три рочки. У неї твої очі. І, здається, вже твій характер. Уперта, категорична хоч ще й малятко зовсім. Така іноді смішна... Так, можу. І хочу. Прощаю! Адже якщо ти й не захотів дитини, але ми обидва створили таке диво.
Відпустити? Можливо. Усе в минулому. Уже нічого не зміниш. І назад дороги немає. У мене тепер своє життя, у тебе своє. Я справді бажаю тобі щастя. Відпускаю!
Забути? Категоричне ні. Ти примудрився випалити свій слід в моєму серці. Забути тебе неможливо. Так само як і твої останні слова, якими ти обірвав будь-яку можливість коли-небудь побачити свою доньку. Це не помста, Вікторе, це наслідки твого усвідомленого вибору. Ти просив вірити тобі, що так буде краще, насамперед, для мене. Я не повірила. І дуже зараз цьому рада. Хоча тебе я дуже любила, була готова на багато що, але, як бачиш, не на все! Є речі набагато цінніші за гроші, статус, владу, за те, що обрав ти. І одне з них - спокій, безпека, свобода, те, що вибрала я. У твоєму світі цього немає. Тож із "Забути" я в прольоті.
Виходить, поки що немає сенсу спалювати лист. Та я ще й не готова. Трохи пізніше поставлю крапку. Коли остаточно розлюблю. Потрібно ще трохи часу. Твій Ангел!".
По моїх щоках безшумно текли сльози. Вона так і не спалила лист. Мабуть, у цій історії крапку доведеться поставити мені. І я вже знаю, що зроблю.
