Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Того ж дня я з'їздила з Борисом до будинку батька, точніше вже до будинку його дружини. Забрала незначні речі. Більше я повертатися туди ніколи не планувала. Тамара з Лідою сиділи у вітальні. Я навіть у їхній бік не подивилася. Нам не було про що говорити. Зовсім чужі одне одному люди.

Ще кілька днів пішло на відновлення документів у своєму старому університеті в рідному місті. Незважаючи на волю батька, закінчувати навчання я планувала саме в ньому.

На четвертий день після похорону мій телефон задзвонив, висвітивши незнайомий номер. Я якраз збирала речі, що залишилися. Ключі від квартири та машини хотіла залишити Борису, щоб він передав їх Тамарі. Не вважала себе на щось в праві. Мама прийняла рішення не говорити йому про моє існування. Це їхня історія, яка тепер точно закінчилася. Так, він зробив помилку, але й розкаявся майже відразу. Я і виконала його останнє прохання. Залишилася поруч, коли потрібно було. Все інше зайве. Батько, Градов, вибрав тоді, двадцять років тому, не нас, а гроші. То хіба я можу щось від нього прийняти?! Можливо й нерозумно, але мені здавалося, що так я зраджу пам'ять матері.

Без задньої думок прийняла вхідний дзвінок. Телефонував нотаріус сім'ї Градових. Офіційно запросив бути присутнім на оголошенні заповіту покійного Градова Віктора Володимировича. Назвав місце, час. Завтра зранку. Чудово! Тільки мене в столиці вже не буде. Попередила про свою відсутність та сухо попрощалася, не звертаючи увагу на подальші слова чоловіка.

Через кілька годин, коли речі були вже складені, прийшов Борис. Мовчки простягнула йому ключі.

- Тамарі передай, будь ласка, - прийняв.

Підкинув у руках та поклав на комод. Тільки від машини.

- Вирішила поїхати?

- Так. Щось я затрималася тут у вас. Як кажуть у гостях добре, а вдома краще. Допоможеш із сумками?

- Вибач, Дано! - і поки я нічого не встигла збагнути, зачинив квартиру зсередини, а ключі кинув у кишеню штанів, - Але ти залишишся. А завтра я відвезу тебе туди, де ти зобов'язана бути присутньою. Послухаєш заповіт, а потім роби, що хочеш.

- Насильно будеш утримувати? А вранці за шкірку повезеш? - я злегка очманіла від його слів та дій.

- Так, Дано! І насильно! І за шкірку, - роззувається та проходить углиб квартири, - А до ранку тобі доведеться потерпіти мою присутність. Ти навіщо адвокату нагрубила? Адже він просто виконує свою роботу.

Ігнорую його запитання та ставлю своє.

- Борю, навіщо тобі це потрібно? Адже його більше немає. Ти тепер на Тамару працюєш? Вона тобі наказала мене завтра доставити? Навіщо? Я не розумію.

- Віктор Володимирович мав сумніви, що ти одразу після його смерті не втечеш. Я обіцяв, що ти будеш присутня на оголошенні заповіту і ти там будеш. А там сама вирішуй. Тримати потім тебе не буду.

Ламати комедію, демонстративно зображати образинку не стала. Якщо це так вже принципово, гаразд поїду, послухаю. З мене не убуде. Днем раніше поїду, днем пізніше - не важливо.

В адвокатську контору під'їжджали на моїй уже майже колишній машині. Звичайно, прощатися з такою красунею було трохи шкода, але я вже все вирішила.

Всередині вже перебували мої невдалі родички. Моя поява не викликала в них ані грама здивування.

І почалося. Мене промова нотаріуса, що почалася, не особливо хвилювала. Я дістала телефон та відкрила свою сторінку в соцмережі. Якщо чесно, то навіть не особливо вслухалася. Все одно від усього відмовлюся. Але коли було названо моє ім'я, слух мимоволі напружився. А наступної миті, від шоку телефон випадає із моїх рук разом із криком Тамари.

- Що за маячня?! Він не міг все залишити їй!