Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Я відчужено вдивлялася в картину, де серед бурхливого океану самотній корабель боровся з величною стихією. У душі в мене творилося подібне, що й на шедеврі Івана Айвазовського. Чи варто мені ворушити минуле? Не моє! Хоча мені й дали дозвіл, крім того, батько наполіг, але я сумнівалася. Своє ставлення до нього я вже сформувала. У нас не так багато часу залишилося для моїх чергових душевних метань, які обов'язково з'являться, якщо я прочитаю лист. Мама ображена сторона та я розуміла, що в написаних рядках на аркуші паперу це обов'язково буде відображено. Або явно, або між рядків, але буде. Зараз я не хотіла ставати на чийсь бік. З одного боку світла пам'ять про матір, з іншого - вмираючий батько. Це їхні помилки та в кожного своя правда.

Розумом розуміла, що не варто. А ось встати й піти з кабінету не могла. Так і сиділа вже близько години.

- Що ти тут робиш? - здригаюся немов захоплений зненацька злодюжка від раптової появи Тамари.

Навіть не чула, як вона увійшла. Її мені ще не вистачало! Важко зітхаю та кажу як є:

- Виконую волю батька, - називати Градова батьком з кожним разом стає все легше. 

Моя відповідь її не влаштовує. Сідає навпроти мене в крісло та випробовуючи пропалює поглядом.

- Що за воля, дозволь дізнатися?

- Якби він хотів, щоб ви знали, то обов'язково б просвітив. Адже ви заходили до нього в палату, - не запитання, твердження.

Тамара навряд чи б поїхала з лікарні, не побачивши чоловіка. У пам'яті сплив Руслан, перший кого я усвідомлено побачила, вийшовши з палати. Він стояв біля входу в реанімацію та тихо розмовляв із черговим чоловіком у білому халаті. Побачивши мене, риси його обличчя дещо пом'якшилися або, можливо, мені знову просто здалося. Не можна ні в чому до кінця бути впевненою, якщо справа стосується Руслана. Він запропонував відвести мене додому, але я ввічливо відмовилася. Я взяла до уваги прохання-наказ не уникати його. Але мінімізувати наше спілкування просто зобов'язана була. Для свого ж спокою. Сказала, що мене відвезе Борис. Руслан наполягати не став, що, ясна річ, викликало в мені гаму суперечливих емоцій.

- Ти маєш рацію, - Тамара зручно влаштувалася в м'якому кріслі, показуючи, що йти поки що не має наміру, - Замість цього він вигриз у мене обіцянку не воювати з тобою та навіть піклуватися.

- Друге це зайве, - акуратно зауважую я.

- Ти маєш рацію, - примружується та продовжує препарувати мене поглядом, - Адже для тебе не секрет, що я тебе, м'яко кажучи, недолюблюю?!

- Америку ви мені не відкрили.

- Ти ж знала, так? Тому й погодилася переїхати сюди, - раптово втомлено запитує вона.

- Це хіба має значення? - її гризе те, що я перша дізналася про хворобу батька.

- Вже не має, - знову швидко погоджується зі мною.

Не розумію, чого вона хоче, чого домагається. Розмови в нас очевидно, що не виходить, та й не потрібна вона нікому. Але вона продовжує сидіти на місці й дивитися на мене. Зітхнувши, здаюся. Переводжу погляд на написаний океан Айвазовського, намагаючись абстрагуватися від неї. Але Тамара не дає мені навіть натяку на можливість:

- Ти не тільки зовні, а й характером уся в неї. 

- Ви знали мою матір? - ось зараз Тамара реально мене здивувала.

- Знала? - широко посміхається, посміюючись, - Ми з дитинства були найкращими подругами. Поки Віктор не став між нами.

І знову сумніви. Чи хочу я знати? Швидше ні, ніж так. Піднімаюся з крісла, з наміром піти.

- Сядь, будь ласка! - гальмує мене Тамара тихим голосом, - Не я лиходійка в цій історії, Богдано. Тобі варто все знати.

Чомусь слухаюся її, мовчки повертаючись на місце. Терпляче чекаю поки вона налаштовується. І коли Тамара починає говорити, я вся перетворююся на слух.

- З Віктором нас познайомили батьки. Ми обидва були із заможних родин. Знайомство з метою майбутньої спорідненості та злиття двох компаній, які раніше конкурували. Ми якось відразу з ним зійшлися. Згодом я у Віктора закохалася, думала, що і він теж. Принаймні, поводився він саме так. А потім, на моєму дні народженні, вони вперше зустрілися. Моя найкраща подруга Ангеліна та мій хлопець, якого на той час я вже шалено кохала. Вони зустрілися та все пішло шкереберть. Звичайно, я сліпа закохана дурепа нічого не помічала. Але мені швидко відкрили очі. Вони удвох. Досі пам'ятаю той день, коли зруйнувалися всі мої мрії. Вони тоді багато чого говорили мені, виправдовувалися, вибачалися, мовляв, почуття спалахнули раптово, і вони чинили опір їм, але вийшло як вийшло..., - сумно усміхається, ненадовго перериваючи розповідь, - Хрінь то все собача була. Зраду ніякими словами не виправдаєш. На зло всім я швидко вискочила заміж. З ними перестала спілкуватися. Боляче було дивитися на їхнє щастя. Через деякий час завагітніла. Ніби як заспокоїлася навіть. А одного разу в парку випадково побачила Ліну. Вона розгублено сиділа на лавочці. Чорт смикнув підійти. Розговорилися. Тоді й дізналася, що вона теж вагітна. І що Віктор відмовився від дитини, давши їй гроші на аборт. Я не особливо здивувалася - його батьки ніколи б не прийняли вбогу сирітку. З рідні в неї була тільки одна бабця, вчителька на пенсії. Так собі партія. Віктор прогнувся під тиском сім'ї. Тоді я зрозуміла, що не забула нічого. Його не забула. Ліна тоді вразлива була, навіяти можна було що завгодно. Я й скористалася цим. Допомогла їй безслідно зникнути, умовивши позбутися дитини. Ось тільки бачиш, що вона накоїла?! І через двадцять років мені свиню підсунула в твоїй особі. Все ж не зробила аборт. А я ж тоді відразу розлучилася. І з маленькою дитиною на руках десять років Віктору соплі підтирала, поки він як одержимий усюди її розшукував, коли зрозумів, що накоїв. Чекала його, поки він трахав лівих баб, не помічаючи мене. І дочекалася. Ми одружилися. З роками я змирилася з його нелюбов'ю. І ось з'явилася ти. А головне як вчасно! То як мені до тебе ставитися, Богдано? - дивиться на мене осудливо, ніби я причина всіх її життєвих невдач.