Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

 Чоловік у ліжку втомлено прикрив очі, хоча до цього пильно роздивлявся мене з ніжністю в очах.

- Дочекався! - прошепотів ледь чутно. 

Сльози все ж течуть з очей. Це ні чорта не фільм. Де зараз на задньому плані має заграти гарна мелодія, а я з посмішкою крізь сльози кинуся в його обійми. Насправді, мені було дуже погано. Всередині ніби куля зяючої порожнечі з безвиході утворювалася. Все так безглуздо вийшло в цій історії. Недосказанність, поспішні рішення, що вплинули на долі кількох людей, гордість, таємниці, брехня, хвороба, яка не щадить нікого, а тим більше сильних. Тут не буде щасливої кінцівки. Я стояла біля ліжка батька, розуміючи, що в нас залишилося дуже мало часу, та не знаходила слів. Я його не пробачила, бо ніколи й не звинувачувала за дурну помилку молодості, яка призвела до таких наслідків. Просто не сприймала як батька, вважала стороннім чоловіком, гени якого випадково передалися мені. Всупереч усьому, що коїлося на душі, тій бурі емоцій, що панувала всередині, я все одно почувалася поруч із ним ніяково. Крізь прірву у двадцять років дуже складно вибудувати навіть найпростіший місток. Для цього потрібен час, якого у нас немає. Занадто пізно доля вирішила нас звести. Чи так було спеціально задумано?

Час іде, а я стою і мовчу.

- Я... не знаю, що сказати, - нарешті шепочу, навіть не намагаючись витерти сльози, просто не помічаючи їх.

Батько розплющує очі та з тією ж щемливою ніжністю дивиться на мене.

- Іди до мене!

Підходжу не вагаючись та сміливо вкладаю свою долоню в його, яка безвольно лежить на білосніжному простирадлі. Він злегка стискає руку у відповідь, схвалюючи. На обличчі з'являється обережна усмішка.

- Я радий, що ти прийшла. Хто тобі повідомив? Упевнений, що не Тамара чи Ліда, - сумно усміхається.

- Домоправителька. А сюди привіз Борис.

Про випадкову зустріч тут із Русланом говорити не хотілося. Серце неприємно кольнуло при згадці, як він йому Ліду в дружини підсовував.

Градов (усе ще гублюся у зверненні до нього, складно так раптово перебудуватися) несподівано хмуриться, сильніше стискаючи мою руку.

- Не за таких обставин я сподівався отримати пробачення, - говорить тихо, але схаменувшись, перепитує, - Ти ж мене пробачила? Адже я правильно зрозумів?

- Нема чого пробачати, - кажу те, що думаю, та вирішую бути з ним відвертою до кінця, - Мені просто потрібно було звикнути до думки, що ви мій батько. І, якщо чесно, я ще не до кінця це усвідомлюю або сприймаю... Не знаю, як зрозуміліше висловитися. Мені складно, але я намагаюся.

- Ти, Богдано, ти. Не викай мені, будь ласка. По вухах ріже.

- Гаразд. Я постараюся, - м'яко посміхаюся.

- Ці ямочки одного разу звели мене з розуму, - раптом різко змінює тему, - Ти так сильно на неї схожа. Ніяк не можу звикнути. Дивлюся на тебе та ніби в минуле повертаюся. Де було так добре, як ніколи після. І де я, як останній дятел, усе похерив. Я щасливий, що ти є. Що ми зустрілися. Нехай навіть і так пізно. І водночас мені погано, - важко зітхає, - Не в моїх правилах вживати слово "якби", але не можу не думати про це.

Дуже ніяково від його одкровень.

- Я... 

- Не потрібно нічого говорити. Просто захотів тобі це сказати.

- Добре.

- Вибачте, - у палату без стуку зайшла молоденька медсестра, - Хворому потрібно відпочивати.

- Так, звісно! Я піду, - хочу звільнити руку, але Градов не дає, натомість наказує дівчині, - Вийди!

Прослідкувавши як вона зачинила за собою двері, він звертається до мене:

- У моєму кабінеті за картиною Айвазовського знаходиться сейф. Код чотирнадцять нуль сім... День, коли я познайомився з Ангеліною. Запам'ятала?

- Чотирнадцять нуль сім дві тисячі. Але навіщо мені? – здивовано запитую.

- Там лист твоєї матері, який ти мені дала. Хочу, щоб ти його прочитала.