Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

У холі Руслан відпустив мене та, продовжуючи рух, дістав телефон. Але помітивши, що я невпевнено зупинилася, повернувся, поклав руку мені на поперек та почав підштовхувати вперед до ліфта. Борис позаду дотримувався метрової дистанції від нас. У дії Руслана не втручався. Охоронець ще називається! Разом ми зайшли в скляну кабіну ліфта.

- Градов, - одне коротке слово, сказане в телефон рівним голосом, та через декілька секунд на Руслана полилася потрібна інформація.

У тиші невеликого замкнутого простору з трубки приглушено долинав жіночий голос, але слова розібрати було неможливо. Незабаром двері кабінки розійшлися і Руслан, навіть не подякувавши, скинув виклик. Знову поклавши руку на поперек, повів мене вперед довгим коридором.

Своїх "родичок" я побачила здалеку. Тамара сиділа в кріслі, впустивши голову на коліна. Ліда, влаштувавшись поруч, заспокійливо гладила її по спині. Виглядали вони гнітюче.

 - Вітаю, Тамаро! Лідія, - порівнявшись із ними, привітався Руслан.

Я ж промовчала. Ця форма ввічливості була доречною між нами тільки в присутності Градова.  

Тамара повільно підіймає голову. Обличчя бліде, змарніле. Очі опухлі й червоні від сліз. Видно, що справді переживає. Чого не скажеш про Лідію. Як завжди бездоганна.

Недружно вітаються у відповідь. 

- Ти вже все знаєш?! - приречено вимовляє Тамара.

- За межі клініки ця інформація не вийде. Не хвилюйся.

- Дякую! - безбарвно дякує і одразу ж важко зітхає, - Нас до нього не пускають.

- Він щойно прийшов до тями, - каже Руслан.

- О, Боже! Дякую! - і, знову впустивши голову на коліна, починає ридати.

Ліда на мить губиться, але швидко схоплюється та починає заспокоювати матір.

- Адже він навіть нічого мені не сказав. Чому? - приглушено чується крізь плач.

- Тамара, тобі потрібно заспокоїться. І вгамувати свої претензії, - Руслан говорить спокійним голосом, але таким тоном, що не почути неможливо. Навіть жінці в істериці, - Поважай рішення свого чоловіка. Не варто виводити його на непотрібні емоції. Тебе пустять до нього, коли ти заспокоїшся.

Не дивуюся, коли вона слухняно підводиться та починає судорожно витирати сльози.

- Так, я розумію. Звичайно!

- Богдано, - Руслан повертається до мене, - Ти хочеш зайти до батька?

Мовчки киваю головою. Говорити щось зовсім не хочеться. Почуваюся до жаху ніяково. Ніби без дозволу влізла туди, де мені не місце. Руслан якимось чином вгадує мій стан. Уже звичним жестом за поперек підштовхує вперед. Реакцію Тамари і Ліди помітити не встигаю, але спиною відчуваю погляди, що пронизують ненавистю.

Біля відділення реанімації та інтенсивної терапії Руслан зі словами "Далі сама!" йде.

Мене без проблем пропускають всередину, лише ввічливо просять одягнути поданий халат з рештою необхідної атрибутики і попереджають, що час відвідування п'ять хвилин.

До палати входжу з побоюванням, не знаючи чого очікувати. Щойно помічаю Градова... батька в центрі білосніжної кімнати, оточеного різною медичною технікою, та чую цей неприємний періодичний писк, очі одразу ж наповнюються вологою. Від відносно молодого, але сильного чоловіка, яким він був ще вчора, зараз мало що залишилося. Він весь посірів, змарнів. Начебто навіть зменшився в розмірі. Важко було бачити його таким. Ковтаю клубок, що застряг у горлі, та через силу видавлюю із себе:

- Вітаю... батько!