Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Залишок ночі я провела в метаннях, періодично пускаючи сльозу. Зрештою, переконала себе, що я йому не нав'язувалася. Так, хотіла! Так, дивилася на нього, як закохана дурепа, не словами, поглядом пропонуючи себе. Але Руслан сам змусив сісти до нього в машину, сам поліз до мене під спідницю, піддавшись хвилинному божевіллю, сам потім заблокував машину, не даючи дати деру. Якщо він такий правильний, то навчився б тоді ще тримати руки при собі.  

Але, з іншого боку, він мною не скористався, хоча міг, за такого очевидного взаємного потягу. І, судячи з його слів про швидкоплинність тяжіння, це була б одноразова акція. Руслан би "пішов" далі, а я б загрузла остаточно. А так він усе обірвав на корені. І, якщо чесно, я вдячна йому за це. Тепер потрібно постаратися просто забути.

Що, навіть без мого старання, вийшло на ранок. Щоправда лише на деякий час. Коли я спустилася до сніданку на мене чекав порожній стіл. Не скажу, що це було рідкістю, але сьогодні чомусь стривожило.

Незабаром моє передчуття справдилося. Домоправителька сухо доповіла, що Градову зранку стало зле та його забрала швидка. Тамара з Лідією вирушили з ним. Мене, звісно ж, поставити до відома ніхто не спромігся. У вічно незадоволеної прислуги навіть не стала нічого питати. Одразу зателефонувала Борису, який якраз був у клініці. Він приїхав за мною та дорогою назад посвятив в деталі. А так само повідав про те, що жінка Градова з дочкою дізналися про діагноз.

До приватної клініки я під'їжджала в змішаних почуттях. Тільки зараз повною мірою усвідомила, що відбувається. Дуже скоро Градова... мого батька не стане. Він все ж зробив тест ДНК, який підтвердив нашу спорідненість. Як пояснив потім особисто мені, генетичний аналіз потрібен був для того, щоб в інших не було сумнівів - я його дочка. Ясна річ, ці "інші" визвірилися на мене ще більше. Але мені на них було байдуже. Для мене особисто тест нічого не змінив. Подумки я продовжувала Градова називати на прізвище та, як і раніше, зверталася до нього на ім’я по батькові. Йому це було не приємно, але мене не виправляв. Терпів. А чи не була я занадто показово байдужою?

- Ти йдеш? - обережно цікавиться Борис, бачачи, що я не поспішаю виходити з машини, а сиджу і тупо дивлюся вперед.

- Що буде далі? - сама не розумію суті поставленого запитання, але охоронець, з яким ми встигли здружитися, відповідає.

- Дано, я не розумію всіх тих медичних термінів, якими обсипав нас лікар, але, як я зрозумів, там усе погано. Різке погіршення. Йому ще менше часу залишилося. Хвороба прогресує, - простягає руку і витирає мені спочатку одну, а потім і другу щоку.

Навіть не помітила, що плачу. Нерозумно заперечувати, що я встигла до нього прив'язатися. Скоро більше не буде вечірніх шахів та душевних розмов. Не буде його уважних, турботливих, люблячих, інколи винуватих поглядів. Сльози, не зупиняючись, котилися з очей. Борис притягнув мене до себе та по-дружньому обійняв, заспокоюючи. Я не ридала захлинаючись, а беззвучно плакала. Поводилася як егоїстична погань. Адже він же реально каявся, а я все ніс відвертала. Новину про його хворобу прийняла як даність, по-людськи лише пожаліла, як сторонню людину. На душі було неймовірно паршиво.

- Підемо? – обережно запитав Борис, коли я трохи заспокоїлася.

- Так! - через силу посміхнулася, - Тільки трохи в порядок себе приведу.

Уже підняла руку, щоб опустити козирок із дзеркалом, але кінцівка застигла в повітрі. Прямо за метрів п'ятдесят від нас, біля припаркованого Мерседеса, розмовляли двоє чоловіків. Один був у білому халаті, а другий невідривно дивився на мене. Руслан.