Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Дана? - Борис доторкається до мого плеча, бачачи, що я зависла.

- А? - здригаюся від несподіванки та повертаюся до нього.

- Ми йдемо? Дано, ти маєш гарний вигляд. Навіть майже не видно, що плакала.

Слова чую, але не розумію, про що він говорить, повністю дезорієнтована від несподіваної та такої швидкої зустрічі.

- Що він тут робить? - знову переводжу погляд на Руслана.

Він продовжує спокійно розмовляти з чоловіком у білому халаті та на мене вже не дивиться. Борис простежує мій погляд.

- Власенко? - усміхається, - Нічого дивного. Він часто буває, бо є співвласником клініки.

- Клініки? - я в повній розгубленості, - А хіба він не співвласник клубу? Мені вчора Марина сказала...

- І клубу, і клініки, і багато чого іншого, - перебиває мене Борис, - Власенко дуже різнобічна особистість. І специфічна. У нього в країні кожен другий у боржниках ходить. Звичайно, я перебільшую. Пішли чутки, що він уже і в Європу поліз. Небезпечний тип. Але Віктор Володимирович із ним співпрацює та, ніби як, задоволений. У свій час навіть хотів його з Лідкою звести. Не знаю, чим закінчилося. Але ніби як вже охолонув.

Тепер уже я усміхаюся. Навіть знаю, що його остудило. Точніше, хто!

- Борю, тебе тільки в розвідку посилати! - підколюю я "кумушку".

- Нічого надсекретного я тобі не розповів. Зате відволіклася трохи. 

Так, справді! Руслан уміє переводити на себе стрілки. Нехай навіть неусвідомлено, просто будучи присутнім на горизонті.

- Дякую! - уже беруся за ручку, щоб відчинити дверцята, але Борис мене зупиняє.

- Дано, почекай!

- Що? - запитально дивлюся на нього.

- Хотів тебе попередити, - мнеться деякий час, але все ж видає, - Ти обережніше з ним.

- Ти про що? - округляю очі, вдаючи з себе дурепу.

- Я бачив, як ти на нього дивишся. І бачив тоді в ресторані, як він дивився на тебе.

- Борю, тобі здалося те, чого немає. Руслан видний чоловік, на нього багато дівчат задивляються. А він...? Тобі здалося. По ньому взагалі нічого зрозуміти не можна, - недбало знизала плечима.

- Дано, я не дурень. Просто тримайся від нього подалі. Пошкодуєш, адже!

- Я тебе почула! - "Знав би ти, Борисе, що він сьогодні в ночі вже відшив мене!".

От же паскудство! Якщо помітив він, значить хто завгодно міг. Той же Градов...

Вхід у клініку був розташований якраз за чоловіками, які розмовляли, і нам із Борисом належало пройти повз них. Гаразд, нічого страшного. Та й узагалі, не до нього зараз. 

- Добрий день! - привіталася я, проходячи повз, навіть не подивившись у його бік.

- Добрий день! - ввічливо відповів сивий чоловік у халаті.

А Руслан же безпардонно простягнув руку та, схопивши мене за лікоть, потягнув на себе. Я навіть пискнути не встигла, як опинилася в небезпечній близькості від нього. Дивно, що Борис не поспішав мені на допомогу. Завмер, в очікуванні, за метр від нас. Піднімаю на Руслана запитально - обурений погляд та завмираю. На мить у світло-карих очах уловлюю занепокоєння. Чи здалося? 

- Чому ти плакала? - спокійний оксамитовий голос б'є по всіх нервових закінченнях.

Мовчу, бо не можу йому відповісти, а очі, як на замовлення, наповнюються сльозами. Відвертаюся, але захоплення на підборідді великим та вказівним пальцем повертає обличчя назад до нього.

- Пустіть...

- Богдано, що сталося? - у голосі з'являються сталеві ноти.

- Віктору Володимировичу зранку стало зле. Він зараз у клініці, - відповідає замість мене Борис.

Руслан ненадовго переводить погляд на нього. Киває. Знову дивиться на мене, обхоплює обличчя долонями та великими пальцями ніжно витирає сльози, що покотилися.

- Не плач! – як завжди наказує, але якось... лагідно, чи що?! - Ходімо.

Бере за руку та веде до входу в клініку.

Шановні читачі, прошу у вас допомоги. Ви ж розумієте, що на автора не часто нападає натхнення. Але, тим не менш, я намагаюся вам щодня викладати продовження. Ви б мені дуже допомогли, показавши свою зацікавленість не тільки в прочитанні, а й подякувавши зірочкою або коментарем))) Дякую