Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата втомлено присіла на ліжко, спиною до невідомого.

—     Я не була певна, що це насправді. Не хочу, аби всі вважали мене божевільною. Окрім мене, тебе ніхто не бачив. — Вона важко зітхнула. — Я була переконана, що ти примара. — Кліпнувши очима, запитала. — На кладовищі, теж був ти?

—     Я. Пробач, не хотів тебе налякати. — Зміненим, винуватим тоном прошепотів чоловік.

—     Якщо ти жива людина, тоді чому, тебе окрім мене ніхто не бачив? — Напружено поцікавилася Злата, прислухаючись, чи бува, не рухається невідомий.

—     Твоя охорона мене не помітила. — Лиш відмахнувся чоловік.

Злата дещо збагнувши піднялася, й повернулася обличчям до чоловіка.

—     Запальничку, теж ти поцупив? — З люттю запитала.

—     Я. — Лиш відмахнувся чоловік.

—     Навіщо? — Зірвалася дівчина. В душі закипіла злість.

—     Вона мені потрібна. — Прошипів чоловік.

—     Хочеш, бути схожим на Нестора? — Надто голосно для ночі, зірвалася Злата. Не могла контролювати злобу в собі. — Тобі ніколи не бути ним? Тож поверни її на місце, я куплю тобі іншу.

—     Не можу, Злато. Ця річ потрібна мені. — Тихо промовив чоловік.

—     Ця запальничка, — це єдина річ, яка залишилася у мене від Нестора... Віддай. — З відчаєм просила дівчина.

—     А син? — Холодно запитав чоловік.

—     Син не річ, він сенс мого життя. Заради нього я мушу жити, гадаю він виросте, і буде схожий на Нестора.

Повисла важка пауза. По якій невідомий, здавлено кинув.

—     У своїх щоденниках, ти пишеш, що не віриш у смерть Нестора.

Злату ледь не підкинуло.

—     Ти рився у моїх щоденниках? Яке маєш право на це? І хто ти, взагалі такий? — Знову підвищила тон дівчина.

—     Тихо, малого розбудиш. — Холодно наказав невідомий. — Краще потрібно захищати свої акаунти. То це правда? Ти не віриш у смерть свого чоловіка?

Злата нервово ковтнула ком відчаю, холодно відмахнувшись.

—     На жаль, Нестор не став моїм чоловіком... Відповідати я тобі не зобов’язана. У, що я вірю — це моя справа. — Перевела подих здавлено прошипівши. — Завтра видалю всі свої щоденники. Щоб такий як ти, не рився в них.

—     Ти не відповіла... — Нагадав невідомий.

—     Припустимо вірю. Тож забирайся звідси. Тобі ніколи не стати Нестором. Скільки б не намагався. — Зірвано наказала.

—     А якщо він таки помер? — Напружено поцікавився невідомий.

Злата зітхнула, адже з кожним днем сумнівалася, що Нестор живий, адже якби це було так, то він дав якось про себе знати.

—     У будь-якому випадку, у тебе немає шансів. Залиш мене, і більше не приходь. — Витримала паузу, по якій здавлено прошепотіла. — Я кохаю лише його. Для мене він завжди буде живим. — Замовкла тамуючи у собі сльози. Ця розмова роз’ятрила душу. Серце щеміло. — Залиш мене! — Дуже тихо прошепотіла.

Знову втомлено присіла на ліжко, все тіло тремтіло. Цей нічний гість, налякав її, і зачепив найболючішу тему. Вона боялася будь з ким починати її. Боялася, що не зрозуміють. Батьки — це взагалі окрема тема. Завжди просили в один голос не зациклюватися, життя ж продовжується. Тітка скептично ставилася до того, що Нестор живий. Тож нікому довіритися не могла. І ще цей, прийшов та допитується.

—     Почекай! — Поспішно схопилася Злата. — Тебе мій батько прислав?

Чула як чоловік хмикнув і дуже тихо шепнув щось. Дівчина почула слово «Дежавю!»

—     Що? — Розгублено перепитала.

—     Ні, не твій батько прислав. Не хвилюйся. — Заспокоїв невідомий. — Я тут з власної ініціативи.

—     То може з власної ініціативи, вже підеш? — Роздратовано прошипіла Злата.

Чоловік зітхнув. Дівчина дратувалася, бо не могла його розгледіти, бачила лиш силует.

—     Сьогодні я піду, але вже завтра, я прийду знову. Не протестуй, в мене часу обмаль. — Здавлено повідомив чоловік.

—     Тобто, часу обмаль? Як це розуміти? — Вчепилася відразу за це Злата. Чомусь лякали слова цього чоловіка. — Що ти замислив? Чи тебе справді хтось прислав?

—     Красуне, не нервуй, і не накручуй себе. Мене ніхто не присилав. Я не чіпатиму, ні тебе, ні немовля, а просто провідуватиму вас. — Тихо повідомив чоловік.

—     А в день цього не можна зробити? — Налякано допитувалася Злата.

—     Ти знаєш, що не можна. — Відмахнувся невідомий. — В день багато охорони. Чоловік рушив до дверей.

—     Поверни запальничку! — Наказала дівчина.

Невідомий зник за дверима, так наче й не було, і наче не чув її. Злата важко зітхнула, і впала втомлено на ліжко. Перебувала у повній прострації. Серце ще навіжено билося в шаленому ритмі.

Пройшло, мабуть, хвилин десять, як несподівано загорілася нічна лампа. Злата примружившись виключила її.

Нічний візит цього невідомого спантеличив її. На запитання практично не відповідав. Поводився дивно. Сподівалася, він і справді жива людина, бо чомусь від думки, що це примара, ставало моторошно.

Ще довго крутилася без сну, не могла все переосмислити та збагнути. Прокручувала розмову в голові, знову і знову. Залишалася незліченна кількість запитань, після візиту цього нічного гостя. На які ніхто відповіді їй не дасть, ніхто, окрім цього чоловіка.

Розповісти про нього вона теж нікому не зважиться. Хоча у своїх думках заплуталася. Губилася в здогадах, хто б це міг бути. Адже так просто він сюди теж не приходить. Отже, йому щось потрібно від неї. «Тоді, що??? Які наслідки, матимуть ці візити? Як їх припинити? Та чого чекати далі?».