Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

"Тобі не варто стільки працювати. Ти вчора, так і заснула, не дочекавшись мене. Не хотів тебе будити, адже ти навіть не чула, як я вклав тебе на ліжко нормально. Не чула як плакав син, довелося його колисати. Злато, ти була настільки втомленою, що навіть не помітила моєї присутності. Я залишався доти, доки ти не почула плач сина. Пішов, лише тоді коли ти погодувавши його, вклала, і лігши в ліжко заснула сама. Так не можна.»

Злата закрила очі, важко видихнувши. Тільки ранок, а вона вже почувалася виснаженою та розбитою. Закрила повідомлення від прихованого абонента. Не могла повірити. Що він писав правду. Хоча це ще раз доводило, що він людина. «Це добре! Але хто він? Він колихав Власія. Малюк не у всіх на руках, буде спокійним. — Це все Дивно. Зараз навіть якось моторошно від цього. Хоча якби цей невідомий бажав їм зі сином зла. То міг би це зробити, ще тиждень тому, або цієї ночі. Отже, тут щось інше. Але що? Він говорив, що в нього часу обмаль...». Злата не знала, що думати, як бути, хоча йти до Сана Санича поки не зважилася. Відчувала страх, але вона мусить докопатися до істини. І вона це обов’язково зробить.

На сьогодні мала запланований візит до батьків, адже батько з матір’ю зараз жили насиченим життям. У них обох щільний графік, поїздки, конференції. У кожного щось своє. Тож няньчитися з внуком їм особливо ніколи. Тому й провідували дідуся з бабусею, коли їм було зручно. Дівчина не ображалася, все розуміла, адже останнім часом жила лише для Власія, й залишати його, ні на кого не бажала. Галина ледь вмовила її на няньку. Цього достатньо.

По обіді зібралися до батьків. Вже виїхали за ворота, як задзвонив телефон. Телефонували з компанії. Зняла слухавку, телефонував Юрась.

Привітавшись, відразу почав наполягати.

— Злато Андріївно, ви терміново потрібні мені в офісі.

Дівчина нахмурилася. Терпіти не могла, коли її плани зривалися.

— Чому ви раніше мене не попередили?

— Так склалися обставини. — Відмахнувся чоловік. — Якби я знав наперед, то попередив би.

— Вибачте, Юрію Борисовичу, в мене інші плани. — Холодно кинула у слухавку.

— Злато Андріївно! — Розлючено гаркнув чоловік.

Це остаточно збісило дівчину, і вона кинула слухавку. Набрала повні легені повітря, аби заспокоїтися. Все дратувало.

Телефон задзвонив знову. Скинула дзвінок. Теа дзвінок повторився. Глянула на дисплей, тепер телефонувала мама. Зняла слухавку. Прикипіла поглядом до малюка. Він заснув. Так кумедно спав. Мимоволі посміхнулася.

Розмовляла з мамою й милувалася своїм маленьким щастям. Так хотілося пригорнути його до себе, і зацілувати ці пухкенькі щічки. «Він — диво!».

Агнія повідомила, що вони з батьком запрошені на важливу церемонію до колег, тому візит онука переноситься на завтра.

Злата поклала слухавку, тихо звернувшись до водія.

— Ігорю, маршрут змінюється. Ми їдемо в офіс.

— Але ж ми без няні. — Насторожено зауважив оглянувшись Олександр.

Злата ледь всміхнулася, й тихо промовила.

— Це не біда. У вас не погано виходить няньчитися з дітьми.

Чоловік дивився на неї великими очима. Поспішила заспокоїти Олександра.

— Не переймайтеся, ми не надовго.

В офіс Власія взяла зі собою. Олександр подався з нею, вже з власної ініціативи. На той випадок, якщо малюк прокинеться.

Залишивши малого на Сашка у своєму кабінеті, розповівши, що робити, коли малий прокинеться. Подалася до Юрася в кабінет, де вже чекав адвокат. Замість обіцяних Юрасем десяти-п’ятнадцяти хвилин, пройшла година. Злата вже нервувала, хвилювалася за сина. Квапила адвоката.

Нарешті вирвалася від Юрася, прожогом кинулася до свого кабінету. Серце від хвилювання було не на місці. Обережно відкрила двері у кабінет, і завмерла від побаченого. Олександр тримаючи Власія на руках, сидів з ним на дивані та годував його з пляшечки. Серце стислося. Уява розійшлася на повну. На мить здалося, що це Нестор годує сина. Сльози бризнули з очей.

Тихо зачинивши двері подалася до вікна. Не хотіла, щоб Олександр бачив її сльози. Бачила як він дивився на неї. Закрила очі зупинившись біля вікна. Сльози котилися без упину.

— Злато Андріївно, все добре? — Схвильовано поцікавився охоронець.

— Все добре. — Кинула через плече, зірваним голосом.

Жалість огорнула душу. Не хотіла миритися з тим, що Нестора вже нема, і більше ніколи не буде. «Він живий!». — Кричала душа.

— Ми вже поїли.

Почула за спиною. Швидко витерла сльози й оглянулася. Чоловік з сином вже стояв поруч, заклопотано дивився на неї.

— Злато Андріївно, точно все добре?

— Точно! — Запевнила, й взяла малюка, який посміхався їй. — Це просто емоції.

Чоловік хмикнув. Здогадалася, що не повірив їй.

— У вас, ще справи?

— Ні, їдьмо.

Сіли в машину. Власій дрімав, розкинувши рученята у люльці.

— Додому?!! — Поцікавився Ігор.

Злата поправила чорні окуляри. Додому не хотілося. Мов магнітом тягнуло на кладовище. Ні не до Нестора. Вона сподівалася, що знову побачить цього чоловіка у мантії, і вже в день зможе його розгледіти.

— Ні, Ігорю, на кладовище.

Бачила як водій глянув на неї у дзеркало заднього виду, але мовчки завів двигун та повів машину.