Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата хмикнула, крутячись у кріслі, й пильно заглянула в очі чоловіка.

— Мабуть, якби Галина Володимирівна, вважала так, як ви, то я вже була б в курсі. Ви так не вважаєте?

Юрась примружився. Невдоволено кілька хвилин дивився на дівчину. А тоді надто серйозно заговорив.

— Злато ви не розумієте...

— Пробачте мені, мою грубість, але це ви не розумієте, Юрію Борисовичу, я в декреті. — Грубо перебила чоловіка. Останні слова прозвучали особливо різко та дівчина не зважала, а лиш холодно додала. — Ви не маєте жодного права, тиснути на мене. Я більше не бажаю розмов на цю тему, її закрито. Краще тисніть на лаборантів та технологів, а мені дайте спокій.

Чоловік піднявшись мовчки вийшов. Злата поклала важку голову на спинку крісла. «Як все дістало!». Цей цинік розізлив її не на жарт. Десь вона його розуміла. Він хотів, щоб компанія розвивалася — це похвально, «Але я до цього яким боком?».

Видихнувши, знову взялася за документи. Душа сьогодні не лежала до цифр та документації загалом. Хотілося спокою. Старалася не думати про нічного візитера. «До кінця не розуміла, хто він?!! Наче людина, хоча хтозна.». Вже нічого не знала напевно.

Тільки проникла в роботу, як у двері постукали. Увійшла секретарка Галини.

— Злато Андріївно, до вас кур’єр.

Дівчина звела невдоволено брови. «Мені сьогодні дадуть попрацювати?!! І взагалі, який іще кур’єр? Аж цікаво!». Дівчина важко видихнула.

— Нехай зайде. — Сухо кинула.

Секретарка вийшла. Відразу ж за нею увійшов кур’єр.

— Доброго дня, Злато Андріївно. — Почувся знайомий голос.

Дівчина не повіривши підняла погляд, до неї наближався Максим з красивим великим букетом. Посміхався приємною посмішкою. На мить Златі стало не добре. Здалося перенеслася в часі, назад на цілий рік. Тепер чітко чула фразу кинуту вчора нічним візитером. «Дежавю!» Кліпнула очима, та це не марення. Максим поклав їй Букет на стіл.

— Отримайте та розпишіться. — Посміхався юнак.

Добре що Злата сиділа, а то точно звалилася б в непритомність. В роті пересохло, все тіло охопило тремтіння.

— Від кого букет? — Голос звучав зірвано та ледь чутно.

— Не знаю. — Знизав плечима хлопчина. — Онлайн замовлення. Ти ж знаєш у нас із цим суворо. Я лише кур’єр, виконую свою роботу, більшого мені знати не потрібно.

Злата зітхнула. Хоча при усім була рада бачити цього юнака. Серце закалатало мов навіжене, адже все, що відбувалося, мало почерк Нестора. Нічого збагнути не могла, хоча надія в серці зажевріла, ще з більшою силою. Взявши планшетку від юнака, поставила підпис. Здогадувалася в букеті послання, та вона пошукає його потім.

— Як твої справи? — Підняла погляд на Максима. — Вирішив свої проблеми?

— Вирішив. — Посміхнувся Максим. — В мене сестра серйозно хворіла. Романов допоміг, тепер все добре.

Злата великими очима дивилася на юнака, і з надією в голосі запитала. Від того одного слова, «Романов», серце в грудях здригнулося, й забилося часто-часто.

— Коли ти бачив його в останнє?

— Десь з рік тому. — Без вагань відповів юнак, й забравши планшетку, знітившись кинув. — Вибач, мушу йти.

За Максимом зачинилися двері. Златі чомусь здалося, що у вечері до неї приїде Нестор, і знову повезе у невідомість на романтичне побачення. Розуміла, що це все емоції, але в душі так бажала цього, не зважаючи навіть на те, що це не можливо.

Обережно взяла букет, приємний аромат дурманив розум. Останній букет отримала від Галини та батьків, в день виписки з пологового. При усім, цей букет тримати в руках здавалося насолодою. Не покидало відчуття, що це від Нестора. Порившись поміж квітів, знайшла невеличкий конвертик. Серце в грудях забилося в шаленому ритмі, не сміло відкрила його.

«Спасибі, що не прогнала мене вчора. При усій твоїй неприязні, радий зустрічі з тобою. Ти ще красивіша...».