Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата прокинулася від дивного відчуття, наче по кімнаті хтось пройшовся. Від коли Галина поїхала у відрядження, а це вже тиждень, ці дивні дійства, повторювалися ніч у ніч. Здавалося хтось ходив по кімнаті, важко дихав і надто пильно дивився на неї. Дівчина відчувала цей пильний погляд.

Ось знову. Здригнувшись сіла. Жодної ночі вона на це не зважувалася. Прокинувшись закривала очі, вдавала наче спить, лежала уся спітнівши від страху. Боялася за сина, який міцно спав. Списувала все на свою бурхливу фантазію, і боялася будь-що, комусь розповісти. Боялася, що подумають, що вона не нормальна.

Серце у грудях страшенно колотилося. Потягнувшись увімкнула нічник, але світло не загорілося. Схопивши телефон увімкнула ліхтарик. Вся тремтіла, тіло покрилося холодним потом. Серце вискакувало з грудей, відчувала у кімнаті хтось є. Несміло провела ліхтариком по спальні, але нікого не виявила. З полегшенням видихнула, й кинулася до Власа. Прикрила ліхтарик рукою, аби приглушити яскраве світло. Сльози виступили на очах, а губ торкнулася посмішка. Син спав у такій кумедній позі. Так хотіла забрати його до себе, у ліжко, аби почуватися безпечно, але знала, цим розбудить його, тому лише вкривши сина, повернулася у своє ліжко. При тому, що нікого не бачила, відчуття чиєїсь присутності не залишало дівчину. Зітхнувши, прилягла, вимкнувши ліхтарик. Прислухалася до дзвінкої тиші, та жодного шурхоту більше не чула. Незчулася як задрімала, й прокинулася від звуку, наче хтось тихо зачинив двері у її спальню. Серце знову закалатало. Знову вслухалася в тишу, але жодних кроків не чула. Знову сіла. Потяглася до нічної лампи, і була здивована, вона загорілася. Вставши підійшла до вікна.

Те, що побачила жахнуло, через освітлений ліхтарями сад, йшов чоловік у мантії. Він наче відчув, що вона дивиться, оглянувшись підняв голову. Злата відстрибнула від вікна ледь, не скрикнула. «Хто це? Невже примара? Що він робить у дворі? Невже його не бачать камери?».

До ранку заснути не змогла. Та про те, що бачила, нікому розповісти не зважилася. В день перед тим, як їхати в офіс забігла в операторську, промотала камеру з коридору, але вона в ночі була вимкненою на кілька годин. Серце в грудях загуло. Хтось проникає в будинок, так, що ніхто цього не бачить, і навіть новітня сигналізація не спрацьовує.

Злата вирішила, що поки розповідати нікому нічого не буде, адже в неї немає жодних доказів, отож їй ніхто не повірить.

Повернулася з операторної, й  відразу подалася до сина, якого возила у візочку Інга, прогулюючись садом. Злата надто боялася за малюка. Чомусь їй здалося, що за зникненням запальнички, можуть викрасти Власа. Вона цього не переживе. Тому вирішила, що няня з сином їдуть в офіс. Так їй буде спокійніше.

Тиждень, що минув Злата працювала з дому. Потреби на виїзд не було, сьогодні ж потрібно підписати документи, тож їхати необхідно. Попередила Ігоря про виїзд, і подалася переодягатися.

Переодягнувшись у білий діловий костюм, забрала сина з візочком, крокуючи до авто. Інга несла ноутбук та теки.

На зустріч їй крокував Олександр. Злата посміхнулася, тішилася, що поруч буде він, а не цей балабол, що постійно теревенив. Чоловік теж посміхнувшись, привітався і забрав у Інги ноутбук та теки, поклавши їх в інший автомобіль, який теж їхатиме з ними, і в ньому поїде Інга.

Повернувшись до Злати, чоловік допоміг їй зняти колиску з візочка, й обережно переніс її з малюком в машину.

—     Дякую. — Справді з вдячністю, тихо промовила Злата і сіла в салон до малюка, який міцно спав.

На неї оглянувся Ігор, й ледь всміхнувшись заговорив.

—     Дякую, що повернули напарника!

—     Будь ласка! — Посміхнулася дівчина, «Добре, що хоч тут все добре!». На роботі вона зараз все владнає, але як бути з нічним візитером. Тепер уже сумнівалася, що до неї приходить примара.

—     Що вас турбує, Злато Андріївно. — Насторожено поцікавився Ігор.

—     Нічого, все добре, — поспішно обманула дівчина. Не бажала будь-кого вплутувати в це. — Ніч просто видалася без сну, от тепер дрімаю. — Видавила посмішку.

Здається Ігор повірив, й сів добре, адже на сидіння пасажира сів Олександр.

В офісі зі всім впоралася швидко. Повертаючись додому, Злата заснула в машині. Добре, що поруч Інга. Добравшись до спальні, відразу ж впавши на ліжко, далі провалилася у сон.

Прокинулася Злата над вечір, відпустивши няню, погодувала Власа й взявши його на руки, подалася гуляти садом. Оглядала територію, адже саме сюдою вчора пішов чоловік у мантії. Лиш тепер помітила хвіртку, що виходила з двору, це напружувало нервову систему, і ще раз доводило, що приходила до неї, жива людина, а не привид. «Може Сан Санич в курсі всього, адже пропажу запальнички він так і пояснив, хоча вчасно заперечив свої слова».

Власій посміхався, щось захоплено розповідав, ловив невміло маленькими рученятками її довгі пасма волосся. Бавилася з ним, сюсюкалася, а серце стискалося від страху за нього.

Знову наближалася ніч, й від цього почувалася моторошно, адже не знала чого чекати. Признатися у цих моторошних подіях, теж боялася, будь-кому.

Повечерявши у своїй кімнаті, прийняла душ. Син спав, тож вирішила теж лягати, адже через недоспану ніч, почувалася геть знесиленою. Саме лягла в ліжко, як загудів телефон, вібруючи. Потяглася до тумби. Прийшло повідомлення з прихованого номера. Без вагань відкрила його.

«Не ігноруй...»

Злата нічого не розуміла, хоча нервова напруга зросла в мить. Ще розгублено дивилася на те єдине слово, як прийшло нове повідомлення.

«Не бійся! Не лякайся! Ні тобі, ні дитині нічого не загрожує. Я не примара, а цілком жива людина. По іншому поки не можу, тому приходитиму до вас постійно, тільки ось так. Сьогодні тебе турбувати не буду, ти не виспалася минулої ночі, тому відпочивай!».