Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата нервово та часто кліпала очима. Спокою не давало, «Хто цей незнайомець? Навіщо, це все йому? Для чого? Мені не потрібно, щоб до мене хтось приходив. Я ще від втрати Нестора не цілком оговталася. Його я точно не забуду ніколи. Окрім нього, мені ніхто не потрібен».

Втомлено прилягла на подушку, ще довго розмірковуючи. Вже задрімала, як раптом збагнула, що хтось намагається вдавати Нестора. «Але хто цей незнайомець? Кому це потрібно? Тільки люди Романова знали, де і коли Нестор ходив у мантії. Хтось точно його копіює. Ні, мені ніхто інший не потрібен...».

Наступного дня Злата все ніяк заспокоїтися не могла. Вже не хвилювалася за Власія, тепер турбувалася про себе. Ніяк не бажала аби цей невідомий приходив. «І ще чого чекати від його візиту? Досі цей невідомий не чіпав ні мене, ні дитину, а тепер хтозна, що буде?!!».

Знову мов на голках чекала вечора. Старалася посміхатися, поводитися звично, щоб жодна жива душа навіть не замислилася, що у неї щось не так.

Нарешті вклала сина спати. Серце не на місці, увімкнула нічну лампу, сьогодні навіть не збиралася її гасити. Навмисно одягла піжаму, що складалася зі штанів та топа. То нічого, що спека на дворі. «Ще не вистачало, напівголою ходити перед ким попало. А якщо це жінка?». Раптом промайнуло в голові. Хоча мало в це вірила.

В роздумах незчулася, як задрімала. Прокинулася в суцільній темряві. Швидко сіла, рука сама потягнулася до нічної лампи, та цокала вимикачем безрезультатно.

Посунулась на подушку, притиснувшись до бильця. Мовчала, і ледь не цокотіла зубами від хвилювання. Відчувала, у кімнаті з сином, не одна.

—     Не варто боятися. — Почула чоловічий дивний шепіт з темряви.

—     Дитину не чіпай! — Зірвано і якось надто голосно наказала.

—     Тихо. — Знову шепотів незнайомець. — Я не збирався чіпати малюка.

З цього шепоту не могла нічого розібрати. Не могла впізнати кому належав цей шепіт, голос здавався наче знайомий і водночас чужий. Ще й говорив якось дивно. Цей голос з темряви неабияк лякав Злату.

Напружившись побачила постать у мантії, що ховалася в тіні, адже світло нічних ліхтарів, трішечки попадало у вікно.

—     Не підвищуй голос. — Знову ледь чутно прошипів чоловік. — Це може привернути зайву увагу охорони. Мені галас не потрібен.

Дівчина вся з’їжилася, цей спотворений шепіт лякав її.

—     Хто, ти? Навіщо приходиш сюди? Що тобі потрібно? — Допитувалася уже шепотом.

Постать почала наближатися, і Злата миттю перекотилася через ліжко, вставши по іншу його сторону.

—     Якщо ти наблизишся до мене ближче, ніж на два метри я закричу. — Пригрозила дівчина, трохи голосніше. — І байдуже, що розбуджу сина...

Серце вискакувало з грудей, від страху. Бачила як постать зупинилася. Чоловік важко видихнув.

—     Не потрібно зчиняти галасу. — Сухо прошипів невідомий. — Я не підходитиму до тебе. Заспокойся та повертайся у ліжко.

Злата не вірила йому, продовжуючи стояти. Цей його шепіт здавався їй надто моторошним. Наче спокійний, але спотворений. Чи може це вже страх підривав її уяву.

—     Ти не відповів на мої запитання. — Тихо нагадала.

—     Мені потрібна ти та твій син. — Холодно прошипів невідомий. — Не лякайся, боятися мене також не потрібно. Я хочу для вас лише добра.

—     Якщо хочеш для нас добра... То забирайся звідси, і більше не приходь. — Зірвано прошипіла Злата, адже слова невідомого чоловіка лякали її.

—     Ти надто багато просиш, мила красуне. Я надто довго чекав цього моменту. Вибач раніше не міг прийти.

Все не вкладалося в голові, моторошно стало так, що аж жижки тремтіли.

—     Послухай, навіщо ти копіюєш Нестора? — Зірвалася Злата. — Навіщо? Ти робиш мені боляче, а кажеш, що хочеш добра. Ти можеш повторювати це роками, але я завжди кохатиму, лише Нестора. — Змахнула сльози, які забриніли в очах. — Якщо ти хочеш поговорити, то чому не зробиш цього в день? Навіщо ховаєшся, і копіюєш чоловіка, якого я кохаю більше за життя? Тобі нічого не світить. Тож можеш забиратися, і більше ніколи не приходити сюди.

Чоловік важко видихнув, а тоді здавлено прошипів.

—     Як би я міг зустрітися з тобою в день, я б це зробив. Ти втечеш від мене, і навіть слухати не станеш.

—     Чому не стану? — Різко прошипіла Злата, а тоді з пересердя кинула. — Чи може ти потвора?

Чоловік шумно видихнув, й здавлено прошепотів.

—     Можна й так сказати. Я потвора.

Злата на мить зажмурила очі, похитавши головою. Не хотіла вірити у почуте. Слова самі зірвалися з вуст.

—     Тобто, ти не людина?

Чоловік хмикнув, заперечивши її слова.

—     Людина, Злато. До того ж жива.

—     Але потворна?!! — З докором вчепилася дівчина.

Чоловік мовчав. Ця мовчанка напружувала. Не могла впоратися зі страхом, що посилювався. Після його останніх слів, боялася його ще більше.

—     Чого ти хочеш домогтися цими зустрічами? Не боїшся, що я здам тебе своїм людям?

—     Злато, я нічого не хочу домогтися, мені дуже важливо бачити тебе та дитину. — Холодно запевнив чоловік. —  я не боюся, що ти здаси мене. У тебе був тиждень, аби це зробити, але ти цього не зробила. Чому?