Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата важко зітхнула, наче повернулася в жорстку реальність. Розуміла, що швидше за все Нестора таки немає. Всі її надії марні, та все ж не хотіла їх цуратися. Мучило, хто цей невідомий. Його комплемент напружував, тепер шкодувала, що прийняла букет. Більше схожого не повториться, це ж не Романов. Хтось надто старанно копіює його. «Але навіщо?».

Швидко вправившись в офісі, повернулися з сином та нянею додому. Сон як рукою зняло. Зателефонувала Галина, й одразу, розповіла про скарги Юрася. Як він бідолашний жалівся на норовливу племінницю, яка не хоче давати розвиватися компанії.

На це Злата лиш криво посміхнулася.

— Злато, дівчинко моя. — Просила тітка з екрана монітора. — Прошу не зважай, на цього блазня. Ми говорили з ним про це, за його ініціативи. Я не сприйняла його слова серйозно. Звичайно нам потрібні новинки, але не таким макаром. — Жінка загадково посміхнулася. Пильно глянувши на племінницю. — Я дещо придумала, та для цього потрібно, щоб підріс Власій, і ти як слід оговталася. — Опустила погляд, різко змінившись на обличчі, здавлено додала. — Я ж бачу все, моя дівчинко.

Жалість тітки розчулила дівчину. Та вона не дала емоціям проявити себе, видавила посмішку.

— Годі, тьотю. — Впевнено наказала. — Розповідай, що ти вже вигадала?

Галина покивала головою, щось заперечуючи. Вимушено посміхнулася, та от голос жінки, затремтів.

— Я пишаюся тобою, моя золота дівчинко. — Жінка по ту сторону екрана, нервово закусила нижню губу. — Я хочу аби ти запустила свою авторську лінію парфумів, свого особистого бренду. Буду рада співпраці з такою талановитою та багатогранною особистістю. — Галина посерйознішала. — Та лише в тому випадку, коли ти будеш до цього готова.

Почутим Злата була по новому розчулена. Навіть мріяти про щось схоже не могла. Так вона не раз над цим замислювалася, але далі фантазій, це не заходило.

— Тьотю!?? — Тепер емоцій втримати не могла. Сльози виступили на очах. Робила собі руками вітер, махаючи ними перед обличчям. Не могла сказати ні слова. Закрила обличчя руками.

— Злато, дитино! Припини! Це все дрібниці. Заспокойся, малюк відчуває твою енергетику, він же плакатиме. Ти краще покажи мені мого карапузика. Я так скучила за ним. — Поморщила носа. — Так хочеться його потиснути. Моє кохане дитя!

Злата виконала прохання тітки, показавши малюка. Який кумедно посміхався. Ще довго розмовляли. Галина розповідала про справи, адже на цей раз жінка поєднала роботу та відпочинок.

Після розмови Злата відправилася на закупи. Залишити Власія в дома не зважилася, адже нічний візитер лякав її. Не вірила йому. Боялася. Та розповісти Сан Саничу про нього соромилася. Все ще сумнівалася чи він справжній. Вже не розуміла де закінчується реальність і починаються її фантазії. Не вірила вже й собі. Тепер тягала дитину зі собою. Лише так почувалася спокійно.

Добре, що няня та охорона поруч. Злата ні на мить не пошкодувала, що повернула Олександра на роботу. Він виявився справжнім чоловіком.

Доки Злата відлучилася за підгузками, здивував її та розчулив. Повернувшись, застала зворушливу картину. Олександр колисав Власія на руках, щось шепотів йому. Поруч стояла няня та Ігор.

Сльози навернулися на очі. Чомусь уявила, що замість Олександра стоїть Нестор. Емоцій не могла стримати, розплакавшись. «Він же так хотів цю дитину...». Останнім часом уява та емоції перепліталися надто тісно. Здавалося, що Нестор десь поруч, і от-от з’явиться.

Швидко змахнула сльози. Не хотіла, щоб всі бачили її слабкість. Добре, що на дворі літо, і очі можна заховати за темними окулярами.

Виявилося, що доки Злати не було, малюк розплакався, і заспокоїти його вдалося лише Олександру. Віддавши покупки Ігорю, обережно забрала малюка в Олександра. Вуст торкнулася посмішка, Власій спав. Притиснула дитя до себе, тамуючи в собі бурю емоцій. Розуміла, що дитині стовідсотково в дома було б краще. Набрала повні легені повітря аби заспокоїтися. Обережно сіла в машину. Відразу відправилася додому. Колишучи малюка, почувалася винною перед ним за те, що тягала його зі собою.

Приїхавши додому, відпустила няню, вирішила провести залишок дня з сином. Почувалася виснаженою, адже день виявився насиченим, як емоційно, так фізично.

Після прогулянки малюк заснув. Дівчина довго дивилася на сина. Любила його всім серцем, бо з його появою на світ, бажання жити стало більшим.

Втомлено присіла на ліжко, потягнувшись взяла телефон. Вперше після того, як не стало Нестора, зайшла у теку де зберігала їхні спільні фото. Досі забороняла собі це. Не була певна, що зможе стримати емоції. Він прекрасний, справжній, мужній чоловік. Зі сталевим характером та доброю душею. З ним відчула, що таке справжнє кохання. Відчула, що означає бути коханою. Шкода, що у їхнього кохання, такий короткий вік. Погляд стрибнув на дитяче ліжечко з красивим балдахіном. Власій — це єдиний живий спогад про коханого чоловіка.

Знову гортала фото. Поверталася у спогадах на рік назад. Від цих спогадів душа тріпотіла, серце щеміло від болю. А розум відмовлявся вірити, що це більше ніколи не повториться. Скоро рік, як сталася трагедія, а Злата, так і не змогла до кінця змиритися з цією страшною втратою. Частково все усвідомлювала, але прийняти не могла. А ще страшенно боялася зізнатися будь-кому у цьому.

Погляд прикипів до фото, з якого посміхався коханий чоловік. Здавалося чула його шепіт, з зізнаннями у коханні. Пам’ятала тепло його обіймів, ніжність доторків. Від цього хотілося просто ридати. Чого заборонити собі не могла. Скрутившись поперек ліжка, тихо схлипувала. Серце стискалося від безпорадності та жалю. Адже час не повернути. «Якби ж це було можливим?» Вона б нізащо не відпустила Нестора. Вона ж наче відчувала щось не добре, тільки пояснити цього не могла.

Плакала, заспокоювалася, і знову тонула у спогадах. Пригадуючи найдрібніші деталі, того короткого щастя, яке тоді було у них.