Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Можеш звертатися до мене на ти, - раптово дає дозвіл Руслан, змушуючи мене здригнутися від несподіванки.

І так, він нарешті дивиться на мене. Ми якраз стоїмо на світлофорі. Його погляд безпристрасно гуляє по моєму обличчю, від чого я моментально рожевію. Добре, що в машині темно, сподіваюся, не так помітно. Хоча про що я? Руслану і так усе відомо. Від цього ще інтенсивніше намагаюся тримати себе в руках. Але природну реакцію організму неможливо втримати. Принаймні мені.

- Гадаю, це зайве, - видавлюю із себе доволі сухо.

Мою відмову він ніяк не коментує, лише куточки губ трохи підводяться вгору. 

Що більше між нами перепон, то краще. Офіційне звернення одна з них.           Машина знову рушає з місця. Більше ми не розмовляємо, якщо те, що було раніше, можна назвати таким. Незабаром ми під'їжджаємо до стандартної дев'ятиповерхівки. Руслан паркується біля однієї з парадних.

- Пошукай у сумці ключі від квартири, - наказує та вмикає світло.

- Але... мені якось незручно копошитися в чужих речах, - невпевнено відмовляюся я.

Руслан відбирає сумочку та просто витрушує її вміст мені на ноги, прикриті сукнею лише до середини стегон. Від такої безцеремонності я сторопію та тупо витріщаюся на розкидані нечисленні предмети. Стандартний мінімальний жіночий набір. Блиск для губ упав на підлогу. А ось зв'язка з кількох ключів, як на зло, потрапила чітко між ніг. Та ще якось примудрилася закотиться під сукню на непристойну відстань. Немов спеціально. На Руслана не дивлюся. Ідіотизм чистої води! Учудив він, а палаю я.

Потрібно терміново витягнути їх звідти, але я впадаю в якийсь незрозумілий ступор. Холодний метал нелогічно обпікає шкіру. Ситуація була б незручною, якби не тягуча напруга, що утворилася в салоні. Подумки струшую заціпеніння та вже тягну руку, але мене випереджають.

Велика долоня пірнає мені під сукню. Час немов зупиняється. Руслан не поспішає діставати ключі. Гаряча рука накриває мою ногу в небезпечній близькості від трусиків. Я завмираю, не в змозі поворухнутися. Заворожено спостерігаю за його міцним передпліччям із закатаними рукавами. Як перекочується шкіра над кистю від руху, коли його великий палець починає погладжувати внутрішній бік мого стегна, повільно просуваючись угору. І нарешті, з невеликим натиском, проводить по давно вже наскрізь мокрих трусиках. Крізь тіло ніби розряд струму проходить та вдаряє точно між ніг. Мимоволі шумно видихаю, відкидаючи голову на підголовник та заплющуючи очі. Ноги самі по собі трохи роздвигаються. Поруч чую шиплячий вдих. І тут же потужний подразник, що слугував його рукою, зникає, прихопивши з собою зв'язку ключів.

Кладе випотрошену сумочку мені на коліна і, перед тим як вийти з машини, віддає черговий наказ хрипким голосом:

- Збери все назад.

Укладаючи тремтячими руками розкидані речі на законне місце, намагаюся ні про що не думати та не звертати увагу на біль від невдовільненого бажання, що тягне внизу живота. Але не виходить. Чорт! Це що зараз було? Ні, мені не соромно. Я ще сама не визначилася, що відчуваю.

Не встигаю толком відійти від того, що сталося, як двері знову відчиняються і в машину заглядає Руслан.

- Готово? - уже як завжди зібраний та повністю незворушний.

Мовчки простягаю йому сумочку.

- Чекай у машині, - знову він це робить!

Уже реально починає вибішувати. От дуже цікаво, він узагалі вміє просити? Чи завжди тільки вказівки роздає безапеляційним тоном?

Усе досить! Мені ці каруселі вже в печінці сидять. Щойно він, із Мариною на руках, зникає в під'їзді, смикаю ручку дверцят, з наміром валити звідси подалі.