Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Усе досить! Мені ці каруселі вже в печінці сидять. Щойно він, з Мариною на руках, зникає в під'їзді, смикаю ручку дверей, з наміром валити звідси подалі.

На мене одразу чекає облом. Машина заблокована. Коли він тільки встиг? І чому я не чула клацання? От же... сволота продумана! Йому так принципово відвести мене додому? І зрозумів же, що можу втекти. Бісить! Читає мене, як відкриту книгу! Думає, що все знає?! А от фіг йому!

Коли він повертається, я вже сама спокій. Нізащо не покажу, що хотіла зробити. Сідає за кермо та наполовину розвертається до мене. Погляд незрозумілий. Але я його витримую. Підводжу брову в німому питанні. Мовляв, що? Невже збирається обговорити нещодавній інцидент? Я, якщо що, поки не можу. Не готова це перенести в слова.

- Куди тебе відвести, Богдано? - запитує з ледь вловимою посмішкою.

Чорт, точно! Відчуваю, як щоки знову починають горіти. Він мене зовсім з пантелику збиває. Потрібно було відразу, щойно він сів у машину, озвучити адресу, а не чекати запитання. Тільки проблема в тому, що коли Руслан поруч, мізки в мене працюють у сплячому режимі.

Називаю адресу міської квартири і він плавно рушає з місця. Там замовлю таксі та вирушу в готель. З ним наодинці в будинок Градова я вже точно не поїду. Занадто довга дорога за місто, а тиша в салоні, після нещодавньої події, стала нестерпною. Лиш для мене звісно. 

- Як Марина? - через деякий час запитую я скуто, аби щось сказати.

- Так само у відключці. Зранку їй буде погано.

- Не прокинулася?

- Ні!

- Марина сказала, що ви її звільнили, - мене понесло.

- Виявляється моя колишня помічниця дуже балакуча, коли вип'є.

Руслан відповідає байдуже, можна сказати - на автоматі. Розумію, що не варто продовжувати, але зупинитися вже не можу:

- Вона чимось завинила?  

- Богдано, я впевнений, що її красномовство на одному факті звільнення не закінчилося. До чого це питання?

- Так, просто. Для підтримання розмови, - відмахуюся, сподіваюся, недбало, - Ви про місце проживання всіх своїх співробітників так чудово обізнані?

Господи, що я несу? Руслан кидає на мене короткий глузливий погляд.

- Тільки тих, з ким доводиться щільно працювати, - голос спокійний, а тому я непомітно видихаю. 

- Ясно! Ви не надто балакучі, - вирішую я закінчити цю типу розмову та розвертаюся до вікна.

Не одразу помічаю, що ми давно виїхали за межі міста. Це ж як потрібно було зануритися у свої думки, щоб не побачити куди він мене везе?!

- Ааааа... Руслане, а куди ви мене везете? - злегка ошелешено цікавлюся я.

Ну не в ліс же?! Хоча, якщо він продовжить розпочате тут, то я, можливо, і не проти. А якщо прикопати десь за дурні запитання, то дуже навіть проти.

- Додому, - відповідає незворушно.

- Куди це додому? - до мене ніяк не доходить, що відбувається.

- А де ти зараз живеш?

- До Градова чи що? - дійшло!

- Ти до батька на прізвище звертаєшся? - усміхається Руслан.

- Я ж сказала куди мене відвести! - ігнорую його запитання, - Навіщо ви так?

- Як так?

- Усе робите по-своєму? Не берете до уваги думку інших.

- Голосно сказано, - він, на відміну від мене, повністю спокійний. Утім, як і завжди! - Богдано, покажи мені ключі.

- Які ключі? - давлюся я черговим зауваженням.

- Від квартири, куди ти сказала тебе відвести.

Облом! Два рази! Чому він такий до нудоти уважний? Помітив, блін, що в мене в руці лише телефон, із карткою в чохлі. Про те, що я без сумочки йому від початку відомо. І жодних кишень у сукні, це він вже особисто перевірив. Так що відсутність ключів очевидна.

Мовчки відвертаюся до вікна. Руслан це ніяк не коментує. Решта дороги проходить у тиші. Він навіть музики в машині не вмикає.

Коли під’їжджаємо, охорона без проблем пропускає нас усередину. Руслан гальмує біля парадної.

- Дякую, що підвезли! - кажу я поспішно та смикаю ручку дверцят.

Та що за...? Знову заблоковано.

Підкреслено повільно повертаюся до нього. Ну що ще?

- Богдано, я не любитель просто поговорити. Якщо в тебе є запитання по суті, я уважно тебе слухаю. І навіть постараюся відповісти.

Ого! Ось це прогрес! Питань у мене багато, тільки озвучувати їх я не збираюся. Хоча...

- Чому неприйнятно?

Руслан відразу розуміє, про що я. Ледь помітно кривиться, але все ж таки починає говорити.

- Крім бажання існує ще й відповідальність. І багато інших речей, про які не варто забувати, піддаючись швидкоплинному потягу. Вибач, не варто було мені так тебе чіпати. Тобі не потрібно мене уникати. Цього більше не повториться, - простягає руку та, прибираючи пасмо волосся за вухо, ніжно проводить по щоці кісточкою вказівного пальця, - Скоро це мине, Богдано. Ти ще дуже молода. В тебе все ще попереду.