Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Богдано, не варто! - вимовлені слова, незважаючи на музику, чую, але не хочу розуміти сенс.

Відскакую від нього. Не дура, не хочу, але розумію, що він мав на увазі.

- Чому ви зупинилися? - кричу, музика внизу б'є по вухах.

Руслан одним кроком знищує створену мною відстань. Нахиляється до вуха та шепоче, знову подразнюючи мочку, від чого тілом пробігає табун мурашок:

- Показуй куди йти.

Та щоб його! Це не нормально так реагувати. Тим паче, мене прямим текстом відшили і зараз він просто цікавиться, де знаходиться його помічниця. Колишня.

Вкотре беру себе в руки та показую напрямок. Неправильний. Доводиться вже мені хапати його за лікоть. На показово підняту брову, махаю головою в протилежний бік. Посміхається і запрошувальним жестом пропускає вперед.

Марину ми знаходимо одразу. Точніше її тіло. Красуня вляглася руками і головою на барну стійку, якимось дивом примудряючись не звалитися з високого стільця. Руслан навіть не намагається її розбудити, просто підхоплює на руки. Кивком голови наказує мені йти за ним.

На вулиці укладає дівчину на заднє сидіння вже знайомого чорного джипа.

- Ну, всього доброго, - простягаю йому сумочку з наміром повернутися в клуб.

- У машину сідай, - командує Руслан, ігноруючи мою руку.

Гублюся на кілька секунд.

- Навіщо? - нарешті видавлюю закономірне запитання.

- Додому тебе відвезу, - звучить незворушна відповідь.

- Я мабуть залишуся ще тут, - мені на сьогодні перебір Руслана.

Майже наодинці з ним у машині я не витримаю. Занадто багато його, та й моя реакція на нього дуже бурхлива. 

- Ні! Ти сядеш у машину.

Стою та плескаю віями. Це що за диктаторські замашки? Він мені хто такий?

- Руслане, я...

- Хочеш із Мироном дуже близько познайомиться?

- Що? Я..., - дивне запитання викликає подив, - Ні. А це тут до чого?

- Якщо повернешся в клуб він тебе трахне, - вичерпно!

Як він може так спокійно таке говорити? Та й відкрита грубість із його боку сприймається мною ненормально. Не так, як належить.

- Взагалі-то для цього потрібна моя згода.

- Він уміє бути дуже переконливим. Богдана сядь у машину.

Слухаюся. Більше тому, що не хочу, щоб він подумав ніби я хочу цього Мирона. Гарно він мене переконав вчинити, як йому завгодно!

Коли Руслан сідає за кермо, мене огортає його запах. Вдихаю, насолоджуючись. У напівтемряві салону наше майже усамітнення відчувається особливо гостро, і навіть Марина, яка тихо сопе на задньому сидінні, не заважає цьому.

- Пристебнися! - знову командує уривчасто та плавно рушає з місця.

У дорозі намагаюся на нього не витріщатися, але не особливо виходить. Очі раз у раз косяться в його бік. Машину він веде спокійно і впевнено. Розслаблено. У цій дорогій обстановці Руслан виглядає природно. Мені ж досі некомфортно від оточуючого мене останнім часом середовища. Ну не звикла я до такої розкоші. Ніколи в житті не потребувала, жила досить забезпечено, але те, що відбувається, для мене явний перебір. Відчуваю себе попелюшкою, яка потрапила на розкішний бал. Чекаю, що ось ось проб'є дванадцять, ну і далі за сценарієм. Не вписуюся я в їхнє оточення. Еліту, одним словом.

Що дивно, незважаючи на те, що ми не розмовляємо, незручності я не відчуваю. І судячи з усього, у Руслана такої проблеми теж немає. Якщо чесно, я дуже сумніваюся, що йому взагалі знайома ця емоція.

- Ви не запитали, куди мене вести? - схоплююся я.

- Зараз відвеземо Марину і запитаю, - він навіть не кидає на мене короткого погляду, та й узагалі, поводиться так, ніби мене в машині немає.

Значить скоро ми опинимося зовсім самі. Довгу поїздку в будинок Градова я точно не витримаю. І так вся на голках. Може на мою присутність йому і фіолетово, але ось зі мною зовсім інша історія. Від колишнього збудження, коли його очі палахкотіли хіттю, не залишилося й сліду. Руслан зараз повний спокій і незворушність. Вирішую заночувати в міській квартирі. І ближче, і там я буду сама. Ось тільки згадую, що ключів то у мене немає. Доведеться все ж таки їхати далеким маршрутом.