Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Що таке, Богдано? - кісточкою вказівного пальця піднімає моє обличчя за підборіддя, змушуючи зустрітися з ним поглядом, - Я тебе хвилюю?

А ти наче не бачиш?! Намагаюся ухилитися, але він не дає. Великим пальцем жорстко фіксує моє підборіддя. Очима нишпорить по обличчю, раз у раз чіпляючись за губи. Мимоволі їх облизую. Зависає. Або я видаю бажане за дійсне. Але він справді вже невідривно дивиться на мій рот.

Ні, не можна вестися. Надто річка каламутна, щоб вступати в неї без оглядки та я більш ніж упевнена, що на дні купа підводних каменів. Хоча дуже хочеться! Він ходяча спокуса. Не знаю, як інші бачать його з боку, але для мене Руслан суцільна спокуса. Найкрасивіший чоловік у світі. І навіть його цей шрам додає йому божевільної сексуальності.

Але дивний він якийсь. То повністю байдужий до мене, а іноді дивиться так, що душу вивертає, ніби я йому не байдужа і він мене до нестями хоче. Це збиває з пантелику. Його не зрозуміти. А по обличчю зовсім неможливо визначити думки, мотиви. Не вистачало ще закохатися та поповнити ряди його залицяльниць. Однозначно потрібно триматися на відстані.

Неймовірним зусиллям волі беру себе в руки:

- Руслане, там Марина чекає. Вона дуже додому хоче, - голос ще нижчим стає та навіть для мене самої звучить досить еротично.

- Почекає. Вона доросла дівчинка, - каже цілком байдуже, але погляд від мого рота відриває та дивиться вже в очі.

Сексуальні губи злегка кривляться в усмішці. Усе він знає! Усе він розуміє!

- Боюся, може не дочекатися. Вона трохи випила, - звісно, не потрібно було її здавати, але він і сам скоро це побачить.

А мені варто терміново позбутися його близькості, інакше скоро сама на нього застрибну. Чинити опір дикому бажанню, що скручує м'язи внизу живота, з кожною секундою стає дедалі важче. Кладу руки на його груди, у спробі відштовхнути, але залипаю, натикаючись на гарячу шкіру, жар якої не приховує тонка тканина сорочки, та сталеві м'язи. По тілу, від потилиці по хребту і далі в стопи проходить ніби електричний розряд. Ноги слабшають. Різко відсмикую руки. Така реакція вже починає лякати.

Хочу смикнутись вбік, але розумію, що з його захоплення не вирватися, та й запас опору закінчується.

Руслан відпускає мій лікоть та переміщує руку на поперек, натискає, притискаючи до себе та даючи відчути ступінь свого збудження, що впирається в живіт. Повільно схиляється до вуха та, дратуючи губами мочку, шепоче:

- Красива ти дівчинка, Богдано. Чутлива, чуйна. Шкода, що недоступна для мене.

- Чому? - запитую, зовсім вже нічого не розуміючи від його близькості.

Тіло. Запах. Обпалювальний погляд, що повернувся. Очі в очі. Усього занадто.

- Неприйнятно! - усміхається та відпускає мене.

Майже. Бере за руку та веде далі коридором. Спускаємося сходами вниз. Ноги ватяні. У голові бардак. Неприйнятно? Що це означає? Він мене хоче? Мене? Чому саме мене? А навіть не ту он Марину. Що в нього відбувається в голові? Одні питання. Але поставити їх йому я ніколи не наважуся.

Внизу, пройшовши охорону, він зупиняється та різко розвертається до мене. Я, повністю дезорієнтована від його слів та відчуття жару міцної руки, врізаюся в кам'яні груди. Руслан за інерцією обхоплює рукою мою талію. Злякано підіймаю на нього очі. Поруч із ним я перетворююся на шістнадцятирічну дурепу, яка вперше зіткнулася з протилежною статтю.

Від світломузики вираз його обличчя здається зловісним. А погляд пронизує наскрізь. Я пропала!

- Богдано, не варто! - вимовлені слова, незважаючи на музику, чую, але не хочу розуміти сенс.