Аромат чоловіка - Валерія Дражинська
Своєрідний пароль, від кого і до кого, спрацював. Охорона без проблем пропустила мене в "супер віп зону", як висловилася Марина. Двері теж одразу знайшла. А далі виникла дилема - стукати чи ні. Поміркувавши кілька секунд, рішуче штовхнула двері, нерозумно в клубі проявляти ввічливість такого роду.
У мій бік одразу ж повернули голови дві дівчини і п'ять чоловіків, в одного з них були пронизливі світло-карі очі, які пропалювали мене крутіше за інших. Звукоізоляція тут була шикарна, що чудово демонструвала тиша, яка утворилася завдяки моєму раптовому приходу. Я розгубилася, щоправда машинально відзначила приємну обстановку з приглушеним світлом та скляну стіну, від підлоги до стелі, що відкриває абсолютний вид на те, що відбувається на танцполі.
Трішки впоравшись із собою, дивлюся на Руслана. Він у розслабленій позі сидів на дивані. Ноги розставлені, одна рука закинута на спинку, в іншій тримав високу склянку з водою. Від його пильної уваги я ніби язик проковтнула. Дурний порив був сюди прийти. Треба навпаки триматися від нього подалі.
- Богдана? - нахиляється вперед та ставить склянку на низький столик.
- Так. Я за сумочкою, - видаю на нервах, не подумавши, та щоб відволіктися, переводжу погляд на чоловіка, який сидить поруч із ним і буквально пожирає мене очима.
- Мирон, це дочка Градова. Оберти зменш, - незворушно кидає йому Руслан, теж помітивши жадібний інтерес у мій бік, а до мене звертається немов до нерозумної дитини, - Богдано, ти не могла залишити тут свою сумочку. Спробуй пошукати її за своїм столиком.
Дві дівчини, що сидять за столиком, починають нерозумно хихикати, чим вибішують мене, насамперед на саму себе. Знову поводжуся при ньому загальмовано.
- Дякую за пораду, Руслане, але я сьогодні без сумочки. Марина попросила забрати її сумочку та принести їй. Вона додому хоче поїхати.
Вираз обличчя в нього не змінюється. Він просто встає, безпомилково знімає з вішалки потрібну річ у чорно білу сіточку та, схопивши мене за лікоть, не особливо церемонячись, тягне на вихід.
- Показуй де вона, - наказує в коридорі.
- Марина не хотіла вас бачити, тому попросила мене сходити за своєю річчю, - я зупиняюся, змушуючи Руслана пригальмувати, щоб не тягнути мене волоком, та обернутися до мене, - Тож дякую за допомогу, але далі я впораюся сама.
Відбираю нещасливу сумку та намагаюся його обійти, що доволі проблематично, бо він досі тримає мене за лікоть. І замість того, щоб відпустити, навпаки притягує ближче до себе і злегка нахиляє голову до мене.
- І коли це ви встигли так здружитися? - він занадто близько, між нашими обличчями якісь незначні сантиметри, і ми самі.
Дихання збивається. Я тупо витріщаюся на нього. Що він зі мною робить?!
- Я..., - насилу ковтаю та відводжу погляд вниз на четвертий ґудзик його чорної сорочки. Верхні три розстебнуті, відкриваючи погляду ділянку смаглявої шкіри, з невеликою порослю чорних волосків. Голова починає паморочитися, у горлі пересихає. Але я знаходжу в собі сили вимовити принизливе прохання захриплим голосом, - Ви не могли б мене відпустити? Будь ласка.
- Що таке, Богдано? - кісточкою вказівного пальця піднімає моє обличчя за підборіддя, змушуючи зустрітися з ним поглядом, - Я тебе хвилюю?
