Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Коротко посміхнувшись їй, пройшла в кабінку. Зробивши свої справи, я вийшла та здивувалася, виявивши її на тому самому місці.

- Богдано, так? Ти теж донька Віктора Володимировича, - поцікавилася вона, коли я підійшла обполоснути руки.

Невизначено знизала плечима та вже хотіла піти, але... Незважаючи ні на що, вона мені подобалася. Ось так буває! Навіть до суперниці, звісно гучно сказано, інколи не можеш відчувати неприязнь чи неприйняття.

- Марино, правильно?! - простягаю їй руку, - Приємно познайомитися. У перший раз у нас не вийшло нормально. Чоловіки були зайняті собою, щоб представити нас одне одному.

- Так, точно, - з погано прихованим полегшенням потискає простягнуту кінцівку, - Іноді поруч почуваєшся просто додатком.

- З боку ти точно не виглядаєш додатком, - заспокоюю її, кажучи правду.

- Дякую! Тут досить..., - заминається дівчина, підбираючи правильне слово.

- Нудно! - допомагаю їй.

- Мило, - вимовляє одночасно зі мною і усміхається, невербально визнаючи мою правоту.

Замовкаємо та дивимося одне на одну. А за кілька секунд уже починаємо відкрито посміхатися. Настрій піднімається в обох.

- Ну, можна й так сказати! - ввічливо погоджуюся на її визначення.

Ми разом вийшли з дамської кімнати та попрямували в бік бару. Дівчина виявилася приємною співрозмовницею. Розмовляли ми ні про що. Незабаром до нас приєдналася моя липучка. Хлопця звали Тимофій. Тім, як він сам попросив його називати. У такій міні-компанії час полетів веселіше. Я навіть перестала шукати очима Руслана. Але дуже скоро він і сам з'явився поруч із нами. Точніше біля своєї сьогоднішньої супутниці.

- Бачу ти знайшла собі компанію! - обійняв її за талію, удостоївши нас із Тімом лише швидкоплинним поглядом.

Не зневажливо, не зарозуміло, не з цікавістю. Ніяк! Усередині відчутно подряпало від такої явної байдужості. Я дівчина, без зайвої скромності, красива. Звикла до уваги. А тут такий ігнор і ще від чоловіка, який мені дуже навіть не байдужий. По самооцінці б'є ґрунтовно. Заспокоювало лише те, що він вже, очевидно, переситився достатком жіночих принад. Розумний, привабливий, багатий. Не здивуюся, якщо дівчата на нього вішаються пачками. Хоча на такого, де повісишся, там і вдавишся.

Руслан усю свою увагу зосередив на Марині, а вона поруч із ним притихла. Змінилася на очах. Відкритість помінялася на напруженість, нервозність та явне обожнювання. Неозброєним поглядом було видно, що дівчина в нього закохана. І судячи з туги в очах розуміла, що шансів у неї немає.

- Я вже збиралася йти тебе шукати, - незграбно спробувала збрехати Марина.

Без нього вона тут чудово почувалася, а поруч із ним задихалася, губилася. Він і так пригнічував собою, а тут ще й почуття присутні, які роблять тебе повністю беззахисною перед ним. Нерозділено любити таку людину краще здалеку. Поруч зламаєшся.

- Я спростив тобі завдання, - Руслан спробу оцінив, поблажливо посміхнувшись, - Попрощайся зі своїми новими друзями. Ми йдемо.

Він усе знав та розумів. Але йому було все одно. Господи, як добре, що я не встигла так загрузнути.

- Звісно! Дано, Тім була рада знайомству, - слухняно сказала Марина те, що було потрібно. 

- Взаємно! - синхронно відповіли ми.

- Всього найкращого! - це Руслан так "мило" з нами попрощався.

У мій бік навіть не подивився. Я подумки гірко усміхнулася та десь навіть пораділа. Ну подивився він на мене кілька разів пильно, вивчаючи. Що тут такого? Помилувався красивою дівчиною і все. Чисто естетично. Нема чого було вигадувати те, чого немає. Він мені жодних натяків не робив. Не показував, що я його хоч якось цікавлю. І добре! Не буду тішити себе порожніми ілюзіями.

Завдяки такому настрою Тім все ж таки вмовив мене поїхати з ними в клуб. А чого тупо просиджувати у своїй кімнаті?! Я дівчина молода! На вулиці літні канікули. Потрібно веселитися! А на друзів Ліди не звертатиму уваги.