Опікун - Єва Олесь

Оніщенко за тиждень підбирається до мене дедалі ближче й ближче, на спільних парах не дає мені посидіти на самоті, у буфеті займає порожній стілець захворівшого приятеля. Я вже й сама не рада, що допомогла йому.
Навколо всі шепочуться і сміються, університетом покотилися чутки про те, що ми разом. Міші такий перебіг подій подобається, але не мені. Я недостатньо впевнена у своїх знайомих, особливо в Лілі. Із заздрощів може розбовтати всяку маячню про мене, ще й "Татка" приплете. Це не було б критично, але й приємного мало.

Відбиваюся від зацікавленості Оніщенка всіма способами, що накопичилися за мій досвід спілкування з хлопцями. Була б молодшою - може й повірила б у його "дружні наміри", але я не вперше в такій ситуації. 
Відмовляюся від його пропозицій підвезти додому всіма правдами і неправдами, вигадую термінові справи. Бігаю від нього, загалом. 

Проте від нього є один невеликий плюс: я відчуваю вихідний день саме вихідним. Мій особистий простір ніхто чужий не порушує, я можу вдихнути на повні груди і не ловити на собі слизький погляд. Рому, на жаль, через таких знайомих хочу ще більше. Бо він мене не займає. І він у всіх моїх порівняннях виходить переможцем. 

- Комусь набридла ресторанна їжа? - заглядає через моє плече Равський. Мене мурашить від його спонтанної близькості, йому не треба навіть торкатися для моєї реакції - моє тіло відгукується на нього швидко і незмінно. Він ненавмисно і секундно притискається стегнами ззаду, але за цю секунду мені хочеться втиснутися в його пах так, щоб відчути все, що під його джинсами. Поперек поколює хвора уява. 
Вловлюю запах інших парфумів від нього, морщуся. 
- Ти ж сам днями просив чогось домашнього. Учора на вечерю не прийшов. На роботі затримався? 
- Типу того, - вихоплює з дощечки шматок моркви, чую як хрумтить ним за спиною. - Поспішаю, сонце. Сьогодні не чекай, - швидкий поцілунок у маківку ступорить мене. 
Я не встигаю нічого розпитати, бо Равський швидко йде, на мій запитальний погляд відповіддю слугує ляскання вхідних дверей. 
Вечір суботи ми зазвичай проводимо удвох. Вечерю влаштовуємо, розмовляємо про щось, я насолоджуюся тим, що він поруч. Не пам'ятаю, щоб він пропускав наш час без пояснення причини. 
Закінчую готувати вже з образою, роздумую над тим, чи варто викидати невдалу вечерю, чи залишити Ромі на ранок. Свіже було б смачніше. Стає шкода своїх сил, та й може в нього справді щось термінове трапилося і розповість завтра. Дбайливо виставляю тарілки в холодильник, пишу записку і приклеюю її магнітом на дверцята. Рома зберігає мої записки з найпершої. Я їх знайшла в нього в барсетці, він довго не розколювався, казав забув викинути. А потім зізнався, що перечитує їх, якщо в нього важкий день. 
Робота в нього доволі специфічна, мене досі дивує, що після якихось подій на ній Рому можуть потішити мої нехитрі турботливі рядки й підпис із зірочкою "Твоє сонце". Колись я забула підписати, він примчав, щоб я виправила. 

Проводжу свій сумний вечір перед телевізором. Він сказав не чекати, але я сиджу у вітальні до першої години ночі, прислухаюся до кожного шурхоту, сподіваючись, що зараз він прийде і розповість, що трапилося. 
Усе ж не дочекавшись, човгаю в кімнату і валюся спати. Оніщенко мене вимотує більше за навчання, я останнім часом як вичавлений лимон після спілкування з ним. 

Мене будять промені сонця, нагадуючи, що я не закрила штори перед сном. Посміхаюся вихідному, проводжу свій ритуал, розглядаючи каблучку, що блищить на сонці. Дозволяю собі кілька диструктивних думок і встаю жити життя. Домашніх завдань мені не дали, тож сьогодні я можу провести свій належний час із Ромою. Від учорашньої образи не залишилося й сліду, мені хочеться просто його побачити й запитати, як йому вечеря-сніданок. Мчу у вітальню, почувши кроки.

Відчиняю двері й застигаю. 

Брюнетка в знайомій футболці нишпорить кухнею, з ванної доноситься звук води, що ллється. Старанно кліпаю, намагаючись зрозуміти, чи галюцинації в мене. Дівчина, на жаль, не зникає, а наминає приготовану мною їжу.

Він ніколи не залишав на ніч дівчат. Вдень міг привести, але зовсім рідко. Здебільшого, я просто бачила по ньому, коли він приходив від когось. І вчорашні парфуми мені не сподобалися, бо Рома часто їх використовує для "особливих випадків". Я не давала собі розчаруватися, знала, що побачу його зранку і сама зрозумію, куди він пішов. Ще жодного разу я не натикалася на прямий доказ його пригод зранку на нашій кухні. 

- Доброго ранку, - несподівано звучить голос Роми.

Повертаюся до нього, перебуваючи все ще в шоці, тикаю пальцем на дівчину із запитанням до Равського. Справа не тільки в тому, що я виявила його пасію. А в тому, що я її вже бачила у нас вдома. Рома ніколи не приводив дівчину вдруге. Ніколи. 
Він несильно шльопає мене по руці. 

- Не тикай пальцями. 

Я потроху повертаюся на землю з прострації. 
Образа накочує вже по-іншому, до неї додаються ревнощі. Буравлю поглядом спину Равського, ловлю на собі стервозний погляд. Дівчина розтягує губи в неприємній усмішці. 

- Я Марго. 

Мовчки киваю їй. Дівчина їсть вечерю, над якою я чаклувала пів вечора, робила все, як любить Рома, додала його улюблені спеції в салат, у пасту додала сир, хоча мені він не подобається. Марго безбожно виколупує креветки зі страви, складає їх на серветку. Злість бере через її нахабство й байдужість Роми. Дякую, що не сіла голою дупою на мій стілець, Ромин їй сподобався більше. 

- Соня розгубилася, зазвичай вона знає, що треба представлятися у відповідь, - голосом, сповненим доброти, озвучує Равський, при цьому дивиться на мене з зауваженням у погляді. 

Він мене соромить при якійсь Марго. Невже він вважає за потрібне виправдовуватися перед нею? 

- Нічого страшного, з ким не буває, - відмахується брюнетка і колупається в тарілці, завдаючи мені болю. - Ром, будеш? А то я вже наїлася. 

Вони, безумовно, бачилися більше двох разів, якщо вона пропонує їсти з однієї тарілки. Я жодного разу не чула такого від хлопців і не пропонувала подібного.