Опікун - Єва Олесь

Рома слухає мою розповідь про Ліляшу, сидячи за стійкою і замовляючи доставку. Він не вимагає від мене готування, хоча знає, що я вмію. Для мене було новинкою не ішачити на кухні для когось після життя з батьками. З одинадцяти років муштрували, озброїли кухонним начинням і змусили вчитися "бути жінкою". У дванадцять на мене поклали обов'язок готувати по черзі з мамою. Коли я переїхала до Роми - перший час намагалася бути корисною, але потім мені було сказано заспокоїтися. "Ще встигнеш поїбашити на кухні", - сказав Рома, коли я боролася за свій спосіб йому віддячити. Зійшлися ми на тому, що я готуватиму, коли Равський сам попросить про це або якщо сама сильно захочу.

- Тобі ніяково, коли мене так називають твої подружки? 

Усю литу мною воду він ніби повз вуха пропустив, я не хотіла одразу випалювати, чому образилася на Лілю, намагалася виляти, а він одразу в лоб запитання ставить.

- В сенсі "Так називають"? - вдаю дурненьку, мовляв, не це мала на увазі і я взагалі не розумію, про що йдеться.
- Татком, - роздирає мою незагоєну рану, викликаючи спазм десь між ніг. - Не уникай відповіді, я знаю, що йдеться саме про це.

Замовкаю. З його вуст нещодавно образливе слово звучить по-іншому: гаряче і правильно. Але добре, що Рома не називає себе так, бо тоді я була б змушена випускати пар частіше. Він відкладає телефон, упирається ліктями в стійку. 

- Звучить непогано, принаймні краще, ніж могли б назвати. Тож просто погодься з ними і їм набридне намагатися тебе підчепити. 
- Гадаєш, вони перестануть чесати язиками? 
- Ні, не перестануть. У будь-якому разі, вони продовжать тобі заздрити.

Підкидаю брови, поміркувавши кілька секунд про запропоновану Равським тактику. Уперше чую, щоб він запропонував виступити в ролі терплячої, а не тої, хто дає здачі. 

- Припини ставитися до цього так серйозно і будь хитрішою, сонце. Не соромся відповідати на випади товаришок взаємністю, особливо при інших людях, - Рома підморгує, спостерігає за тим, як я поспішаю сісти за стійку навпроти нього. Як на серйозні переговори мчуся.
- А не можна одним махом роти всім позакривати?
- Не можна, - знизує плечима, дістає сигарету з пачки. - Їх багато, вони між собою звикли так говорити. Тим більше, те, що ти ображаєшся, буде для них дивним, коли ми одружимося. 
- Ой, не починай, - зістрибую зі стільця, не встигнувши всістися. Ця тема не припиняла бути для мене душороздираючою.

Я скандалила пару днів після подання заяви. Мені було складно прийняти, що я від Нього не втечу, не втечу від свого палаючого серця. Що моє життя надовго пов'язане з тим, хто мене не кохає і не здогадується про мою закоханість. 
Рома не розумів моїх емоцій: "Це просто розпис, нічого не зміниться", - твердив. Не зрозумів досі, що в тому-то й річ, що нічого не зміниться. 

Згодом дійшли висновку, що до весілля не говоритимемо про майбутній шлюб, щоб не тиснути на "мою слабку психіку". На моє хворе місце тобто.

Рома підкурює, затягується, поки я поспішаю сховатися від їдкого диму і негативної розмови. 

- Ми не можемо обходити тему шлюбу стороною, Софіє. Рано чи пізно тобі доведеться про це не тільки думати, а й говорити. 

Мене зачіпає, якщо чесно. Ми домовлялися про це не згадувати, доки не притисне час, і зараз ще не близько до дня мого добровільного кроку назустріч зламаному життю і розбитому серцю.

Для мене важливий мій час, коли я ще не заміжня за Ним, ніби поки що мені набагато легше. Далі Він стане моїм чоловіком. Фіктивним. Не те, щоб я сподівалася, що за чотири місяці він до мене почне щось відчувати і покличе заміж по коханню, але в цьому моєму безшлюбному часі живе якась віра у світле майбутнє. Я за неї хапаюся, не хочу відпускати і чути про будь-які зміни. Нехай це моя вигадана добра казка, але мені краще жити з нею в голові, ніж із розумінням, що на мене чекає безвихідь і купа болю. 

Серджуся на Рому, розвертаюся до нього.

- Може мені ще погодитися з тими, хто тебе моїм "йобарем" називає, якщо ти станеш моїм чоловіком? - випалюю на емоціях.

Закриваю рота, усвідомивши, Що і Кому кажу.
Я з моменту, коли переступила поріг цієї квартири, відчувала якусь незручність і не могла при ньому вилаятися. Він начебто не дуже старший, але вміє викликати до себе повагу одним виглядом. У спілкуванні подає себе не як молодий безтурботний хлопець, а як молодий чоловік із великим життєвим досвідом у свої двадцять сім. Я ніколи не сумнівалася в його досвіді. І за три роки моя повага до нього закріпилася. Хоча іноді дає збій. 
Одного разу я зрозуміла, що моє передчуття не підводило: Рома зовсім не вітає моє вміння грубо висловлювати думки та емоції. 
Мені вистачило одиничного випадку, коли він підірвався зі стільця і вліпив мені по губах за лайку. Вистачило настільки, що досі я неохоче використовую мат навіть при знайомих.

- Дуже негарно, Софіє, - робить зауваження, не відводячи погляду від моєї наляканої фізіономії. 

На своє виправдання перед ним я можу лише бурмотіти:

- З пісні слів не викинеш. 

Равський киває, затягується сигаретою, яку я тепер на нервах теж хочу. Але за це також отримаю, та далеко не по губах. 

- Авжеж не викинеш. Комусь розуму вистачило сказати гидоту, а в тебе - повторити. 

Я перед ним не смію ні перечити, ні скалитися. Він навчає мене цього стосовно інших, але із собою так робити ніколи не дозволяв. З ним у нас те спілкування, де мене можуть присоромити і я прислухаюся. Більше ніхто не має права підказувати мені. 
Його виділеність у моєму житті робить його ще більш бажаним. Тому що я підпускаю його ближче за всіх і стаю тією, кого він із мене ліпить.

- З людьми, які говорять подібне, погоджуватися не варто, якщо що. Їх потрібно слати до біса, сонце. 

Я тямущо киваю і відволікаюся на дверний дзвінок.
Неприємний осад після розмови зникає з появою їжі з ресторану на столі. Рома відсуває для мене стілець, дбає як завжди. Він жодного разу не дозволив мені піклуватися про нього за столом, як це робила моя мати щодо мого батька. 
Настає наша звичайна "сімейна" вечеря, коли можна насолодитися компанією Равського і помовчати про щось разом.