Опікун - Єва Олесь

Прощаюся з Ромою і біжу в університет. Він висаджує мене за зупинку від ВНЗ, щоб не було непотрібних запитань. Я сама попросила про це.

Листопадовий вітер розвиває моє довге волосся, закутуюся в куртку сильніше, чимчикую двором, мляво киваючи усім знайомим, що зустрічаються на шляху. До пари п'ять хвилин, ні покурити не встигну, ні поспілкуватися. Мою успішність суворо відстежує Равський, тому я давно перестала прогулювати, щоб не гнівити його. На першому курсі був за мною грішок, могла знайти заняття цікавіше за навчання, але після однієї виховної бесіди проблема прогулів була відбита разом із бажанням посидіти в буфеті з іншими прогульниками. Я більше навіть не спізнююся, а Рома не кричить на мене і не погрожує різкою.

Пара Радченко, прискіпливої і мерзенної стерви, настрою не додає. Вона закриває аудиторію за дві хвилини до початку лекції, а хто не встиг - може й не сподіватися потрапити на залік. Зазвичай, я улюблениця викладачів, але в цієї Горгони, жахливий погляд якої поступається тільки родині Равських, немає жодного улюбленого студента. Знаєш матеріал? Погано знаєш, від зубів усе має відскакувати, а не заїкатися під час відповіді, навіть якщо ти не запнувся. Здав залік на "дев'яносто один А"? Фіг тобі, ти знаєш на "вісімдесят п'ять Б" максимум. Деканат розводить руками, мовляв, совкові звички не роблять її поганою викладачкою, і саме завдяки їм із нашого ВНЗ виходять грамотні, обізнані люди.

Поспішаю вгору сходами, щоб забратися вище від їдких очей в окулярах і не попастися на несподіване опитування. Не бачу Сашка, свого університетського приятеля, подумки йому співчуваю, знаючи, що буде йому зле. Сідаю в п'ятому ряду і відраховую час до того, як Горгона проверне ключ у замку. 
До кабінету вривається щасливчик на останніх секундах, кидає погляд на всіх присутніх. Впізнаю в ньому того скиглія з вечірки. Хоч у чомусь йому пощастило. 

Втикаюся в конспект після зловісного звуку провернутого ключа. Скрупульозно повторюю матеріал, знаючи несподівані повороти в лекціях Радченко, шляк би її трафив.

- Вільно? - мене відволікає млявий голос. 

Дивлюся на Оніщенка з секунду і відсуваюся. Ще не вистачало, щоб Горгона його вигнала за порушення її правила тиші в аудиторії. 

На хлопцеві знову біла сорочка, чиста до відблисків в очах. Раніше я його бачила, але не звертала уваги на пристрасть до цікавого стилю. Якийсь час непомітно витріщаюся на руки, обтягнуті лляною тканиною, схаменувшись повертаюся до лекції. 

Горгона не думала давати нам видихнути, а ми й мріяти не сміли:

- Хлопче на п'ятому ряду, я Вас щось не пригадую на минулих лекціях, - звертається до мого сусіда. Він здивовано підкидає брови і показує на себе вказівним пальцем. - Так, саме Ви. Підніміться і представтеся, мушу ж я переконатися в незмінності своєї гарної пам'яті за записами відвідувань. Прізвище? 
- Оніщенко. 
- Михайло Оніщенко, - смакує його ім'я в передчутті, вдивляючись у журнал старости. - Два рази з початку року прогуляли.
- Я хворів, довідки є. 
- Довідки, студенте Оніщенко, у школі показують. Не вчити предмет через "захворів" - значить не вчити предмет без причини. Або хочете сказати, якщо я Вас опитаю за пропущеними темами - Ви відповісте? Можете використовувати свій конспект, але якщо Ви не дасте відповідь хоча б на одне запитання, тому що не спромоглися просто переписати те, що я диктувала, - на залік можете не приходити. 

Він погоджується на перевірку його знань, а я дивлюся на захоплення Горгони новою жертвою. Самовдоволена посмішка, мовляв, вона знає, що має рацію, і передчуваючий руйнування життя погляд. Не знаю, чим їй насолили студенти, але майже впевнена, що вона психічно не здорова і таким не можна викладати. 

На перше запитання Оніщенко відповідає із затримкою, я дивуюся тому, що він знає це без свого справді порожнього конспекту. Друге запитання і для мене було б складним із наявністю всіх тем, які Радченко читала, тож я непомітно підпихаю йому свій зошит і тикаю пальцем на приблизне розташування відповіді.

Вона зарозуміло хмикає і продовжує ставити запитання, я ж продовжую вказувати на правильні відповіді, дивлячись прямо на Горгону. Дупа горить від поганого передчуття, що мене зараз засічуть. Але все проходить успішно. 

- Вдруге мене рятуєш, - тихо шепоче Оніщенко, безсило падаючи на лавку. 

По закінченню пари він пов'язується за мною в буфет - місце, де найчастіше відбуваються найцікавіші розмови, розбірки або збори цілих компаній. 

- З мене обід. 
- Не варто. У мене немає корисливих цілей, - іду швидше, сподіваючись, що Оніщенко розсмокчеться в натовпі. Не люблю я зв'язуватися з елітними студентами, бо вони потім сильно насідають. 
- Я й думати не смів, що в такої, як ти, розрахунок на безкоштовні сирники з нашого буфету. 

Упускаю смішок від кумедного виправдання. Сповільнююся, дозволяючи хлопцеві йти поруч зі мною. Нічого не трапиться, якщо я дозволю йому віддячити мені. 

За обідом він тисячу разів каже "дякую" і вибачається за п'яні витівки, поки я мовчки слухаю.

Не стала йому говорити, що минулого і цього разу я рятувала не його. Сьогодні я поставила на місце преподшу, на вечірці показала людям, що таке людяність. У мене не було мети допомогти саме йому, якби потрапив у подібну ситуацію Саша, який не з'явився сьогодні на заняття, - я б допомогла без роздумів. Можливо, Рома вклав у мене більше, ніж повагу до нього і до себе. Але він точно не вкладав у мене самопожертву заради незнайомих людей.

Я зім'ято прощаюся, ідучи на другу пару поспіхом. Наступний викладач добрий і розуміючий, але я біжу як ужалена від нового знайомства, бо не планую заводити нових приятелів в універі.