Опікун - Єва Олесь

Я не знаю, в який період часу стається момент зламу: чи то в момент, коли приходить усвідомлення, що як раніше може і не бути, чи то в момент чергової слабкості через негативні події, які доводиться переживати на самоті. 

Я звикла до того, що Він поруч, що б не сталося, звикла до Його компанії будь-де, до участі в моєму житті, зацікавленості моєю долею. І мене сильно зламало, коли я повернулася додому після студвечора серед ночі в тиху квартиру, а потім ні на секунду не зіштовхнулася з Ромою, бо він пішов у справах. Я сама прийняла рішення не вертатися по дзвінку Равського, але ж не знала, що ми не поговоримо ні за день, ні за два або три. Його вільний час став належати іншій дівчині, тож я втратила свою можливість поговорити хоч трохи. 

І одного моменту прийшла та мить, коли вже більше, ніж нестерпно. Коли я більше не хотіла мовчати - хотіла дати йому знати, що ось вона я, готова до розмови, потребуюча його уваги та тепла. 

Усе було вирішено, я плювала на гордість. Бігла скаржитися своєму Ромі на життя, бо втомилася мовчати. Мені взагалі не сподобався світ без його підтримки, де доводиться вивозити все самій. Дорогою додому з університету ковтала свою образу. Залюбки зробила б вигляд, що нічого не було, аби лиш змогти виговоритися про все на світі. Мріяла про його обійми та втішання. Про розраду.

Його машина під під'їздом стала причиною тахікардії, я бігла до Нього стрімголов. Раділа, що вчасно повернулася, що вчасно він не на роботі. 
Раділа... 
Доки мало не впала, перечепившись через валізи на порозі. 

З хвилину вдивлялася, чи не мене виставили. Але підказкою слугувало чуже жіноче взуття на полиці. 
У грудях болісно щемило, хотілося розридатися на місці.

Він не сказав мені про це.

Я навіть забулася роззутися, зайшла у вітальню, розглядаючи обстановку. На підлозі валявся жіночий одяг, у душі лилася вода. Все стало зрозуміло. Я не потребувала ні пояснень, ні інших доказів мого особистого жаху. 

Розгубленість і розчавленість - ось мої почуття в той момент, коли я скинула сумку на ліжко в своїй кімнаті та слідом плюхнулася важким грузом, який відмовлялися тримати ноги. 

Те, що з нами житиме дівчина, підтвердило безнадійність моїх почуттів. Вони не мають сенсу. Рома ніколи не зрозуміє, що я закохана, а говорити про це - дурість. Бо Він ніколи не подивиться на мене, як чоловік, а таким чином я змарную наші будь-які стосунки, знищу його довіру та себе в його очах. Якщо я скажу - нічого більше не буде як раніше. Чомусь знаю це заздалегідь. 

Колись у Роми з'явиться сім'я. Я - всього лише бідна дівчинка, яку треба врятувати й опікати як батько, я всього лише наречена на якийсь час. Тому що так треба, а не тому, що він планує зі мною щось більше.
Ми одружимося для вигляду, Равський трахатиме інших. До мене не доторкнеться. На жаль.

- Сонце? - прозвучало після стуку в двері. Він не питаючи дозволу зайшов до кімнати.
- Ти більше не попереджаєш про таке? - стартанула в момент, не чекаючи, коли двері зачиняться.
- Я хотів сказати, але хтось бігає від мене, чи не так?
- У мене були справи.
- У суботу я зрозумів, які справи в тебе були, - посміхнувся якось... прикро. 
- Мені не смішно, - не сказала б, що він сміявся, але я чіплялася за найменшу можливість висловити все, що думаю. - Коли це ти приводив когось жити в наш дім? Ти її тиждень знаєш, а вона вже з валізами приїхала. Скажи чесно, тебе зачарували? 
- Я сам запропонував Марго переїхати. Щоб не розриватися на вас обох, бо, сама знаєш, я часто зайнятий. 

Я кліпала очима в шоці, бо не впізнавала в цьому хлопцеві Равського. Це був взагалі не він - не той, хто не підпустив би до нашого затишку чужачку, не сказавши про це мені, майже рідній Соні. Це був той, хто обрав мене один раз, коли йому було зручно, хоч він і знав, що мені його не вистачає. Оскільки сам каже, що на нас двох бракує часу. 

- Можеш не розриватися, я не прошу цього.

У мені говорили дикі ревнощі, що вбивали всіх на своєму шляху. Навіть найдорожчу людину. Бо мене не обрали, мені дали можливість побути поряд лише раз. 
Я намагалася зробити йому боляче своїми словами, бо він зробив мені гірше.
Той, у кого я закохана по вуха, кого я хочу, ділитиме побут і ліжко з іншою. А я спостерігатиму збоку за їхнім щастям.

- Сонце, я хочу брати участь у твоєму житті як і раніше. Я тебе майже не бачу і хочу це змінити, - він намагався виправдати те, що для мене було цілковитим знищенням. 
- Не треба нічого змінювати. 

Я зняла обручку, не думаючи про те, що це може бути моїм самогубством, моїм квитком до рук Кедріна. Плеснула долонею по столу, залишаючи прикрасу. 

- Вона належить Марго. 

І кинулася на вихід із кімнати повз більше не мого Роми. 

- Навіть не заїкайся про це, Софіє! - обурився в спину Равський. 
- Скажеш, коли мені з'їхати. Сподіваюся, попередиш.

Я хотіла залишити останнє слово за собою, зачинивши за собою двері. Прямувала в передпокій, відчуваючи сильну злість і бажання заплакати. Я не потрібна йому. І сказати про свої переживання йому не зможу. 

- Що це за психи? Я ж пояснив, що хотів сказати, - він кинувся слідом за мною, тримав двері, не даючи піти. Мені терміново було потрібно вийти, інакше я б розревілася. Нам цього не було потрібно.
- Повідомлення писати вмієш?
- Таке написати в повідомленні? Ти за кого мене приймаєш?

За кохану людину, яка знищує мене, сама того не знаючи. 

- Допоможи своїй дівчині розібрати сумки, а мені вже час. 

Не знаю, як мені вдалося бути непохитним стервом. Мабуть, я сильніша, ніж гадала. 

- До завтра, - штовхнула в плече, але він стояв на місці, боляче схопив за руку. Я його розізлила. 
- Що з тобою відбувається? 

Вартувало зморщитися від болю - і Рома відпустив. Вловивши момент, я вирвалася з квартири, де мені тепер тоскно, де більше не буде того затишку, бо його розігнав запах чужої жінки.