Опікун - Єва Олесь
Усе моє ніжне кохання до Нього перетворюється на моє особисте пекло. Мене знищує те, яким щасливим Рома виглядає, коли говорить про Марго, довіряючи мені свої секрети; коли не з'являється ввечері вдома в понеділок і вівторок або швидко зі мною прощається перед тим як піти, залишаючи за собою запах тих особливих парфумів у середу і вчора. Моя голова, втомлена від навчання, після повернення додому втомлюється на додачу від роздумів.
Я сама прийняла рішення мовчати про все, щоб не здаватися нав'язливою. На його запитання про мої справи, замість скарг на Оніщенка, я кажу, що все добре. Не скаржуся ні на викладачку Радченко, ні на Лілю, яка вовком дивиться на мене. За своєю інтрижкою він, здається, не помічає, що мене стало менше. Можливо, йому просто так зручніше і легше.
А мені нестерпно.
Оніщенко додумується скрасити мій п'ятничний ранок тим, чого я зовсім не хочу. Ховаю обличчя в комірі куртки, підходячи ближче до входу, перед яким тупцює хлопець із букетом квітів. Я не сміла сподіватися, що він пропустить мою персону повз свої очі.
- Софі! - говорить досить голосно, щоб почула не одна я. Зупиняюся поруч із ним.
- Привіт, - натягую секундну посмішку з ввічливості.
Я бачу як він намагається не нервувати, як добирає потрібну секунду, щоб простягнути квіти.
- Ти останнім часом сумна. Я подумав, що це тебе трохи потішить, - усміхається щиро, без тіні підтексту. Звучить солодко і цілком доброзичливо, але ж я знаю, в чому справа.
Гірко посміхаюся, бо мені доведеться знецінити його старання, як це зробив зі мною Рома. Я не намагаюся помститися іншому замість того, хто зробив боляче. Але давати надію хорошому хлопцеві мені не хочеться, якими б словами він не прикрашав свій знак уваги.
- Міша, - заперечно хитаю головою, дивлячись прямо в очі. - Давай не переступати межу? Ми приятелі і по-іншому бути не може.
З його обличчя на мить злітає усмішка.
- Ти про що, Софі? Я як друг порадувати тебе хочу, ти ж знаєш, що я ще не відійшов від Влади.
Хмикаю, піднімаюся на дві сходинки вище, а він поспішає слідом, чіпляючи мою куртку бідними квітами. Ще б пак. Він буквально бігає за мною.
- Не муч себе, ти до мене щось відчуваєш тільки тому, що я тебе кілька разів урятувала.
- Самооцінка у тебе, Стрельніченко, дуже висока, якщо не віриш, що я тебе бачу своєю подругою.
- Оніщенко, з твоїм списком колишніх дівчат навіть дурень зрозуміє, що ти влюбливий.
Він галантно притримує для мене двері, преться слідом.
- Просто прийми їх, я не прошу від тебе кидатися мені на шию, - всучує букет мені в руки.
- Дякую, приятелю, - останнім словом викреслюю між нами ту саму межу, якої вимагаю.
Бережливо тримаю квіти, проходячи в аудиторію. Погляди зжирають мене цікавістю і заздрістю, проводять до мого місця.
Гадаю, ні в кого немає сумнівів, хто виявив до мене знак уваги. Особливо, коли Міша підходить до мене в буфеті зі склянкою води і дбайливо ставить туди букет. Хлопець радіє моїй слабкій усмішці, сподіваючись, що підняв мені настрій. Чесно кажучи, мені ніяково, тому й либлюся нерозумно.
У таксі кладу квіти поруч і втикаюся у вікно. Десь там мій Рома, закоханий і щасливий. А мою душу не лікує ні краса подарунка, ні компліменти. Мені б виговоритися Йому, все розповісти, обійняти і відчути Його присутність у моєму житті. Але все, що мені залишається, - ненависний запах особливих парфумів у порожній квартирі й розуміння, що людині не до мене. А чи було раніше до мене?
Повертаюся в глуху тишу, віднедавна не порушувану нашим сміхом, розмовами чи сварками. Зачиняю всі вікна, відкриті для вивітрювання будь-якого натяку на те, що щось змінилося, ставлю квіти у вазу.
Глибоко вдихаю, вгамовуючи неслухняну душу, обіймаю себе за плечі.
Чому мені так боляче, а відпустити я не можу? Скільки ще мені потрібно страждати?
Руйнівними питаннями я переймаюся, поки не розумію, що сьогодні Він знову не повернеться, і я знову ляжу спати в гнітючій тиші.
