Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Приносять перші страви, чим приводять мене до тями. Відлипаю очима від Руслана та одразу ловлю на собі ще один погляд, сповнений погрози й ненависті. Ліда! Помітила! Схоже, я по крупному спалилася. Незворушно беру прилади й починаю їсти. А що? Ну задивилася трохи на красивого чоловіка. Що тепер за це вбивати?! Вибач, сестричко, але це вище моїх сил. Непідвладне мені!

Розмова за столом йшла переважно без жіночої участі. Що було мені дивно. Зазвичай Тамара з Лідою не замовкали. Захопливо у деталях розповідали Градову, як провели час, що було цікавого за день та дуже дбайливо й уважно цікавилися, як минув день у нього. При цьому повністю мене ігноруючи. Перший час Градов ще намагався втягнути мене в такі розмови, але потім зрозумів, що мене це напружує і відстав. Звертався за столом тільки по суті. І я йому була вдячна. Хоч поїсти нормально могла.

Я спокійно, на вигляд, насолоджувалася вечерею, намагаючись не дивитися на Руслана. Виходило погано. Все ж не втримувалася та кидала на нього недовгі погляди, зрідка перехоплюючи його відповідні задумливі на мені, що миттєво посилало табун мурашок по шкірі. Мені подобалося в ньому абсолютно все. Те, як він їв, тримався, манера мови, те як він виражав свою думку, говорив, спокійно та разом з тим заворожуюче... Впевнена, що в будь-якій обстановці він почуватиметься як риба у воді.    

Коли чоловіча розмова ненадовго перервалася, тут же влізла Тамара. Ледь не заглядаючи Руслану в рот, почала розпитувати про його недавню поїздку в Домінікану. Незабаром до матері приєдналася і Ліда. Вони вдвох випромінювали яскраву зацікавленість новою темою розмови. Руслан же витримано, без ентузіазму відповідав на їхні запитання. Мене здивувало те, що Ліда до свого чоловіка звертається на "ви". Але після чого я справді прибалділа, то це від Тамариного звернення до Градова:

- Вікторе, ти ж збирався відпочити наприкінці осені. Може злітаємо в Домінікану на тиждень? Як думаєш? Ми там ще не були. Упевнена, подорож буде захопливою. Те як Руслан про це розповідає, мені здається це дивовижне місце.

Я в легкому шоці переводжу питальний погляд на Градова. Той рівно дивиться на мене у відповідь. Обличчя, очі... повна незворушність. І лише ледве помітне похитування головою дає мені відповідь на незадане запитання - вони нічого не знають. Як так? Чому тільки я удостоїлася такої "честі"?

- Подивимося, Томо! - туманно відповідає він дружині.

Замислившись, неусвідомлено зустрічаюся очима з Русланом. Він уважно роздивляється мене, не ховаючись. Не вперше вже ловлю його за цим заняттям. Очі,  вилиці, ніс, губи, шия, груди і назад. Погляд затримується на губах, поки його не відволікає запитанням Градов, який вирішив змінити небезпечну тему. 

- Руслане, ти хотів поговорити зі мною?

- Так. Дещо сталося. Потрібно обговорити, - а я продовжую на нього дивитися, вже вся почервонішав.

- Добре. У мене теж є до тебе розмова. Думав поговорити з тобою на день народження Ліди, але раз так... Ходімо до мене в кабінет.

- Руслане, ви ж прийдете до мене на день народження післязавтра? - прохально встряє та сама Лідія, коли чоловіки вже піднімаються.

- Прийду, Лідіє, - лунає безбарвна відповідь.