Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Щойно вони ховаються за поворотом, я теж підводжуся, з наміром повернутися у свою кімнату. Але буквально за кілька кроків мене зупиняє грубе захоплення за лікоть.

- Навіть думати про нього не смій, - зло шипить Ліда, - Він майже мій наречений.

Можна сказати, що вона вперше звернулася до мене напряму. Краще б і далі ігнорувала. Я не конфліктна людина. Сварки за можливості уникала будь-якими шляхами. Варто було висмикнути руку, розвернутися й піти. Але тут я не втрималася.

- Ти майже до нареченого на "ви" звертаєшся? - невинно поцікавилася я.

- Батько давно планував наш шлюб, - Ліда не звернула уваги на мою єхидну репліку, гнула лише свою лінію, - Він вигідний усім. Руслану я давно подобаюся. Ми з одного кола. Він знає, що я буду йому гарною дружиною.

- А чому тоді так розлютилася? Що я дивилася на нього? - усе ж висмикую руку та відходжу на крок, - Якщо ти справді станеш його дружиною - звикай. На такого, як він, жінки завжди дивитимуться і не тільки. А ти, навіть за найшикарнішого розкладу, надовго його поруч із собою не втримаєш. Розуму не вистачить!

- Ах ти...

- Ліда! - суворо прикрикнула Тамара, яка до цього лише мовчки спостерігала за нашим обміном "люб'язностями".

Та одразу ж матір послухала. Повернулася на своє місце та взяла келих із вином. Ось це я розумію дресирування! Проковтнувши коментарі з цього приводу, я пішла до своєї кімнати.

За пів години, вирішивши, що чоловіки вже поговорили, я попрямувала в кабінет Градова для нашого вечірнього ритуалу - гри в шахи. Але біля дверей загальмувала. Він був не один. Судячи з приглушених голосів по той бік, Руслан ще не пішов.

З усього, що говорив чоловічий голос за дверима, я почула лише чітке "Лідія". Наплювавши на всі правила пристойності та ймовірність бути застуканою за підслуховуванням, я підійшла впритул і притулила вухо до дверей.

- ... вона буде тобі гарною дружиною, - голос Градова, - Руслан, для тебе більш ніж вигідний цей шлюб. Вона моя єдина спадкоємиця. Решта лише отримають довічне утримання.

- Ти вважаєш, я потребую грошей? - голос Руслана звучить глузливо.

- Ні, я так не вважаю! Але гроші зайвими не бувають. Тим паче, на скільки я пам'ятаю, ти давно хотів під забудову одну мою ділянку. Вона буде твоєю, як і багато інших. Звісно, ви підпишете шлюбний контракт.

- Ну а як же без цього? - знову глузливе.

- Ти сам прекрасно розумієш, що вона сама не впорається з таким вантажем, - мабуть помітивши настрій співрозмовника, Градов змінив тактику, - Її задушать! Або конкуренти, або свої ж. Вона не знає та не вміє поки що нічого. Фактично я все передаю в твої руки.

На душі було огидно та панував повний безлад. Не від того, що Градов так любить і піклується про Лідію, все-таки стільки років він її виховує та дочкою називає. І справа навіть не в дочірніх почуттях, що прокинулися раптом, яких і в помині не має. Боляче від того, що він усіма способами намагається підсунути йому іншу. І Руслан погодиться. Від таких пропозицій не відмовляються. 

- Тільки тобі я можу довірити її, незважаючи на наші непрості взаємини.

- Вікторе, я оцінив, що ти вибрав для цієї ролі саме мене. Але змушений відмовити. Я поки що не збираюся одружуватися. А тим більше на недалекій малолітній ляльці. Воно мені не потрібно!

- Слідкуй за язиком! Вона дуже гарна й розумна дівчинка, - цідить Градов.

- Не сумніваюся! - незворушно відповідає Руслан, - Одне іншому не заважає.

- Це твоя остаточна відповідь?

- Вікторе, моя відповідь завжди остаточна.

Відриваюся від дверей та на всіх парах лечу до своєї кімнати. Щаслива! Він відмовився! Навіть величезні гроші не допомогли Лідії. Як він її назвав? Недалекою малолітньою лялькою?! У себе в кімнаті я радісно розсміялася.