Уран - Микола Якович Зарудний

— Уже відіснилися, Михею... І лежанки нема,— зітхнула Ганна.— Нічого нема... За якихось п'ять годин все наше життя з тобою перевернулося... Так же мені шкода хати нашої, куточка нашого, Михею... Там і молодість промайнула наша, звідти ж проводжала тебе на війну й стрічала в ній... Нема...

— Ганю, не плач... Мала ж вона колись розвалитися... Добре, що «Запорожець» цілий... А те, що горшки побилися, то хіба ж це печаль? Я тобі яких хочеш привезу з Косопілля...

— Чудний ти в мене, Михею... Ой чудний...

— Не пропадемо, Ганю... Люди ж які навколо... Навіть Милентій Лин просив до своєї господи жити... Політика, Ганю.

— Знов ти, Михею, зі своєю політикою...

— Що ж ти вдієш, коли все — політика? Колись після такого нещастя по миру з торбами пішов би Кожухар... а зараз... ще й миші з нашої комори не розбіглися, а ми в Отаровій хаті... Ото я ж казав тобі, Ганю, що потрібний я чоловік на цій землі і за жодним днем не шкодую, як я його прожив. Бо не для себе живу...

— А цей Отар, видать, грузин? — сказала пошепки Ганна.— Це в них така заведенція, що на всіх «ти» кажуть?

— У них так, як і в нас: на друзів кажуть «ти». Спи, Ганю.

Михей задрімав і раптом проснувся: Ганни не було.

— Ганю, де ти?

— Ось я.

Ганна стояла біля вікна, накинувши на плечі велику хустку.

— Ти плачеш, Ганю?

— Плачу...

— Чого ти, Ганю?

— Та думала ж побілити її на май чи на паску,— схлипувала Ганна,— комина хотіла півниками розмалювати...

— Велике діло півники! Тут собі намалюєш — стіна велика.

— Таке скажеш! Михею, чуєш,— раптом згадала Ганна,— ти не бачив там... у нашій хаті під лавою дійничка стояла...

— Ні, не бачив.

— Пропала... така славна була дійничка й пропала...

Приморчани уже відсвяткували Новий рік. Стихла святкова суєта, осипались у вітринах ялинки, якимись буденними здавалися навіть Діди Морози з потемнілими ватяними бородами.

Вечорами місто ще хизувалося святковою ілюмінацією й величезною красунею ялинкою на бульварі. Біля неї завжди було повно дітлахів, бабусь, мам і взагалі різного люду, який ще не бажав розлучатися з веселими новорічними днями й ночами, коли фраза «З Новим роком!» була паролем щастя.

Повертаючись увечері з лекцій, Степка теж приходила до цієї ялинки й милувалася смішними зайчатами, хитрими лисицями й добрими вовками, які собі мирно крутилися навколо Діда Мороза, підкоряючись не законам природи, а електромагнітному реле.

За ці свята Степка страшенно стомилася, бо доводилося часто виступати з концертними бригадами в порту, на фабриках, інститутах і шкільних ранках. Степка читала вірші та часом зображала Снігуроньку. Новий рік їй довелося стрічати в науково-дослідному інституті з дуже хитромудрою назвою — НДІЕСТСАМРЕКЛАММЕХТОРГЗАК[1].

Після загального тосту за щастя й успіхи в новому році директор дуже довго переконував свій величезний штат, який нетерпляче поглядав на пляшки й закуски, в тому, що їх самовіддана праця приносить народові неоціненну користь і рухає прогрес у потрібному напрямку.

Тостів проголошувалося багато, хоч після третьої чарки вже ніхто не наважувався вимовити скорочену назву інституту. Навіть начальник відділу кадрів назвав його просто й скромно — наш інститут.

Степка сиділа в оточенні двох стареньких колишніх працівників інституту, в якому нині трудилися вже їхні діти. Один з них після другої чарки почав співати «Ш-што сто-иш-ш-ш, кашаясь...» Але, мабуть, забув, бо попросив Степку, щоб переписала йому на серветці слова. А другий все оповідав, як йому живеться в дочки.

— Мене і в кімнату пускають, коли гості приходять, м-да... А на кухні сиджу, скільки хочу... м-да... Мені добре. А у вас є батько? — запитав Степку.

— Він у селі живе. Сам...

— Самому добре... Не забирайте його до себе...

Степка згадала батька, і їй зробилося дуже сумно за цим столом. Він... найближча їй людина — може, сидить зараз самотній у своїй хаті, а вона послала йому стандартну листівочку й зображає вже кілька днів добру Снігуроньку... «Треба поїхати в Сосонку,— вирішила Степка.— Можна, зрештою, обійти Платона двадцятою дорогою, можна прогнати його, якщо прийде...»

...І зараз, стоячи біля міської ялинки, Степка думала, що їй необхідно поїхати в Сосонку. Вдома чекав на неї лист від Фросинки. Вона писала, що батько з матір'ю вже переїхали на будівництво «Факела». «У мене скоро почнуться канікули, Степко, якщо ти зможеш, то давай разом поїдемо в Сосонку».— писала Фросинка.

— Клаво, я поїду додому! — сказала Степка Клаві, коли повернулася додому.

— Я на твоєму місці вже була б там п'ять разів,— сказала Клава.— Ти, Степко, для мене дивний персонаж з опери: що це за манера — не їздити до батька? Не поїхати з групою і не показати свого фільму? Це ж задоволення! Я поїхала б на зло тому Гайворону, щоб він пропав од горя натурально й безповоротно. Я теж поважаю Джульєтту з п'єси Шекспіра, але така любов буває лиш на сцені нашого театру, а в нашому, таки справді хорошому місті, я такої любові не бачила. Так навіщо тобі, Степко, грати Шекспіра, коли ти вже могла три рази вийти заміж?

— Клавочко, нікого я не можу полюбити...

— Тоді хай у нашому місті ще буде одна стара діва, хіба я проти? Тільки від цього нікому не буде користі, ні тобі, ні міськраді, ні мистецтву.

— Ти маєш рацію,— сумно промовила Степка,— мистецтву від мене користі нема й не буде.

— Що паніка, Степко?! Ти будеш прекрасною артисткою.