Уран - Микола Якович Зарудний

Юхим з хлопцями вибив з петель двері, і вони ввійшли в сіни. Вздовж хати лежав сволок, впершись одним кінцем у піч. Підійшли чоловіки, кроквами підважили стелю, притримуючи, щоб не впала зовсім, і Платон наказав виносити речі. Витягли скриню, мисника, стола й лави. Ліжко й шафа були розтрощені, молодиці вирятовували одяг, рядна, покривала. Все це витрушували й складали біля Ганни.

— У коморі, вважай, лічно Михею нічого не зосталося, як після окупації,— сказав Чемерис.— Ні макітри, ні збіжжя, все змішалося. А погріб цілий-цілісінький. Картопля є й діжки з капустою та огірками...

Залишивши Ганну, Михей пробрався в хату, познімав зі стін карточки, взяв шевського стільчика й старого кашкета, що висів на кілочку.

Ганна вже не плакала, мовчки дивилася, як складали жінки на скриню одяг та ковдри, навіщось перетирали посуд.

— Усе наше добро ціле,— посміхнувся Михей.— Як у хаті було, то здавалося мені, що й на три вози не вбереш, а воно...

— Зате, Михею, чесним трудом нажите,— сказав Никодим.

— Ой боже ж мій, боже! — раптом заголосила Текля.— А куди ж ти, Ганю, тепер підеш зі своєю бідою, де ж ти голову прихилиш?! Не світитимуться уже віконечка у твоїй хаті, не зів'ється димочок над комином.

— Текле, ну чого ви? — підійшов Гайворон.— І вікна світитимуться, і дим буде... Збудуємо нову хату Михеєві. Та не таку ж халупу, а дім справжній. А поки що до мене хай переїжджають.

— Та у тебе ж тіснота, Платоне. До мене, Михею, перебирайтеся!

— Ні, люди добрі,— сказав Сніп.— Випадає Кожухареві у мене жити.

— Отаке сказав! Молоді ж у хату прийдуть, а він... Перебирайся, Михею, лічно до мене. Та й уся розмова,— вирішив Чемерис.

— Я вам кімнату виділю,— підійшов до Ганни Підігрітий.

— Я просив би, щоб до мене,— промовив Милентій Лин.— Ось і Параска моя просить.

Засніжена «Волга» зупинилася біля Кожухаревого подвір'я. Люди розступились, даючи дорогу Турчину й Отару Долідзе. Турчин мовчки обійшов хату.

— Я не знаю, як вас утішити,— звернувся до Ганни і Михея.— Не думаю, що наші підривники прорахувалися, але ми перевіримо.

— Я до вас, Арсене Климовичу, претензій не маю,— відповів Кожухар,— вона й од вітру хиталася... Ще коли погреба копав років з десять тому, то перекосило було оту стіну... Так уже мені написано на роду.

— Ми з Отаром Варфоломійовичем порадилися,— сказав Турчин,— і... просимо, щоб ви, Михею, переїхали у Видуб... Є для вас квартира... На другому поверсі... Дві кімнати...

— А там що, ніхто не живе? — запитав Михей.

— Ніхто не живе! — поспішив запевнити Отар.— Будь ласка, ключі... В село можна автобусом їздити...

— То як, Ганю? — запитав Кожухар дружину.

— І не вагайтесь. А весною збудуємо вам хату, де ви захочете,— пообіцяв Турчин.— А зараз попрошу товариша Підігрітого скласти акта, і ми все, що пропало у вас, Михею, відшкодуємо.

— Гаразд,— промовила Ганна,— чого ж ми будемо людям надоїдати, Михею? Поїдемо на Видуб.

Отар Долідзе щось сказав шоферам, і вони всі під'їхали ближче до подвір'я, повідчиняли кузови, ніби мали вантажити не скриню з мисником та кілька вузлів, а й розвалену хату...

Хлопці вкинули у кузов Кожухареві пожитки, Ганна, плачучи, прощалася, мовби виїжджала за тридев'ять земель.

— Вибачайте,— вклонився Кожухар,— що весілля не догуляли, пісні не доспівали. Не наша з Ганною в цім вина... Стихія, як той казав.

Машини від'їхали, розходилися люди, і сумно дивилася одним уцілілим вікном у світ Михеєва хата...

...Отар Долідзе відчинив двері.

— Заходьте і будьте, як удома,— запросив Михея й Ганну.

Ганна заглянула на кухню: плитка, газовий балон, дві миски на столику. Одна кімната була порожня, а в другій стояла розкладушка, на підвіконні — книги. На стіні висів одяг, прикритий простирадлом, і невеличка фотографія: товстий вусатий чоловік з дитям на колінах і дві жінки, молода й стара.

Коли внесли всі речі, Отар зайшов у кімнату й почав складати книжки.

— Влаштовуйтесь, будь ласка, я заберу зараз оце все, і квартира у вашому повному розпорядженні.— Отар поспішав, книжки випадали з рук. йому почав допомагати Турчин.

— А хто тут жив? — спитав Кожухар.

— Та це один тут... тимчасово, ти не турбуйся, батьку.— Отар зняв фотографію й поклав у чемодан.

— А хто це у вас на карточці? — поцікавилася Ганна.— Такий хлопчик славний.

— То син,— Отар вийняв фотографію й почав показувати.— Батько, мама, дружина й син... Валіко, розумієш, син?

— Почекай, Отаре,— відсунув чемодана Михей.— То це, виходить, твоя квартира?

— Живи, будь ласка, мені не треба,— Підвела Отара фотографія.

— Отар у мене буде жити,— сказав Турчин.— Поки наші родини з'їдуться, то ми тут місто збудуємо.

— Ні,— заперечила Ганна.— Нікуди ти, Отаре, звідси не підеш. Випадає нам разом жити. Тобі одна кімната, і нам з Михеєм... Помиримось. А я ж вам і зварю щось, і приберу. Михею, чого ти мовчиш?

— Залишайся, Отаре,— просив Михей,— і нам веселіше буде.

Ганна взяла з рук Отара карточку й повісила на стіну.

Отар трохи розгублено дивився на Турчина.

— Що ж, залишайся, Отаре,— промовив Турчин.— Хата тепла, люди добрі...

— Ну, спасибі, мама. Буду тебе слухати,— пообіцяв Отар,— тільки не кричи, коли пізно прийду й курити буду. Я зараз...

Отар вийшов і швидко повернувся з розкладушкою, потім приніс два матраци й тумбочки.

— Давай, мама, прибирай, а я буду забивати цвяхи.

Десь уже перед світанням розпрощалися з Кожухарем Отар і Турчин.

Ганна постелила постіль.

— Хай тобі, Ганю, сняться добрі