Уран - Микола Якович Зарудний
— Відвикли чи...
— Люблю її, Платоне... останнім спалахом, напевне, в житті своєму, бо вже літа...
— То хай повертається, Полікарпе Васильовичу... Чи не можете переступити через свою гордість?
— Через гордість уже переступив, Платоне... ти ж був на весіллі... танцював я з нею і... Ладькові простив... бо й мені простили люди,— зітхнув Чугай.— А зараз про інше думаю: у них же з Ладьком дочка... Знову розіб'ється сім'я... свіжа рана буде... Моя вже зарубцювалася... і не знаю, як Степка на це подивиться... Одне слово, як казав мій комбат, ситуація...
— Обидві дочки вже дорослі,— подав надію Платон,— зрозуміють... Здається, в цьому будинку Михей живе? Тут. Приїхали, Полікарпе Васильовичу.
Двері відчинила якась незнайома жінка.
— Даруйте, ми, здається, переплутали поверхи,— перепросив Платон, але раптом побачив Михея.
— Заходьте, заходьте! — зрадів Кожухар.— Знайомтеся, хто кого не знає.
— Ми вам перебили розмову,— сказав Платон, побачивши Отара, який щось розповідав, жестикулюючи.
— Це Отар розказує нам, який буде «Факел»,— пояснила Росинка.— Я така рада, що вас бачу,— сказала Чугаєві й Платонові.
Привітався й Ладько. Не було в хаті лиш Степки й Марти.
— Степку ми з матір'ю залишили,— шепнула Чугаєві Ганна,— хай... той... познайомляться.
— Пробачте, що ми так пізно,— ніяковіючи, почав Полікарп,— у мене діло до тебе, Михею... Ось тут написано, що вносили ми тринадцятого числа добрива під картоплю, а які — не розберу...
— Скажем, скажем, усьо скажем,— відповів за Михея Отар.— Сідайте. Вино будемо пити! Мама, давай, будь ласка, вино.
— Яке, сину, давати,— заметушилася Ганна,— хванчкару чи цинандалі?..
Ганна так звично вимовила назви цих вин, що всі й покотилися зо сміху.
— Давай, мама, і цинандалі і хванчкару давай. — Потім Отар звернувся до Олексія, певно, закінчуючи свою думку: — Отак, Алекс, попрацюєш на будівництві нашого «Факела» — сам будеш усе життя світитися од гордості... І твій Охрім, Росинко, приїде, а не приїде — тут тебе заміж видамо. Це тобі Отар каже,— правда, значить. Мама, давай бокали, а нема бокалів — давай кварти. Спасибі, мама. Тобі перший... кварта вина.
— Отар, може, Степку почекаємо й Марту? — спитала Клава.— Чи будемо голосувати?
— Клава, ти розумна женщина! Росинко, іди клич! — наказав Отар.
Росинка вибігла з кімнати.
...Зоставшись на самоті з матір'ю, Степка найбільше боялася плачу, крику, істерики, прокльонів минулому й виправдувань, але нічого цього не було.
Марта якось по-буденному підсунула стільчика Степці й сама сіла напроти, не виказуючи своєї схвильованості й розпачу перед донькою. Навіть тоді на вулиці, коли вперше побачила її, Марта обняла не Степку, а Фросинку й почула від неї безжальне: «Тільки не хникай, бо Степка зненавидить тебе».
— Тобі, Степко, мабуть, Фросинка все розповіла,— сказала Марта.
— Так, мені Росинка все розповіла...
— Як ти називаєш її?
— Росинка... Ми всі її так звемо,— Степка дивилася на матір, помічала разючу схожість з собою, але ніяк не могла усвідомити, що це її мати, що ця красива ще жінка народила, а потім залишила її...
І Степка, й Марта в своїх думках зовсім не так уявляли цю зустріч, обидві готувалися до страшної драми, яка могла б закінчитися жорстоким звинуваченням і розривом назавжди. Так, зрештою, могло б і статися, якби не було прокладено невидимого місточка між цими двома чужими жінками. Цим місточком була Фросинка. Тепер вона об'єднувала їх.
— Так, я все знаю,— повторила Степка.— І я тобі скажу правду. Я, мабуть, ніколи не відчувала, що ти мені потрібна була як мати... Я мала бабуню, а потім... потім я швидко стала... доросла й зрозуміла все, коли повернувся... батько... Мені було жаль тільки його... Я не була до нього ласкава, не тому, що він був байдужий мені, а тому, що я любила й люблю його над усе... Я боялася, що він, розчулений моїм співчуттям, ласкою, стане нещасний. А я хотіла, щоб він був мужній... І він такий був. Завжди... Я знаю, що ти приїжджала до нього.
— Він писав тобі? — насторожилася Марта.— Що писав?
— Лише кілька слів... Я дізналася про все від Росинки... Ти не думай, що вона у... нас... нерозумне дівчисько... Вона знає все.
— Що все? — знову тривога в очах Марти.
— Навіть те, що ти... не любиш... свого теперішнього чоловіка...
— Який жах! — щиро вихопилось у Марти.— Тепер ви вдвох з Фросинкою і... і з... Ладьком будете осуджувати мене...
— Я не буду,— твердо сказала Степка.
На цих словах сестри увійшла Росинка.
— Я перепрошую, але вас чекають там... у дядька Михея... там усі... ждуть... Степко, прийшов... Платон...
— Чого він прийшов? — Степка все ще не могла отямитися від цієї тяжкої розмови з матір'ю.
— Як чого? — не зрозуміла Росинка.— Мабуть, він хотів побачити... ну, хоча б мене або Клаву... Мамо...
— Ви йдіть, а я пізніше...
Росинка зупинила сестру перед дверима.
— Ти мусиш з ним поговорити, Степко.
— Я вже йому про все сказала... Більше він не почує від мене жодного слова, Росинко. Досить.
— А якщо він тобі... скаже?
— Що він скаже? — Степка рвучко відчинила двері.— Таточку, любий, рідненький!
Платонові подала руку:
— Добрий вечір.
— Здрастуй, Степко.
— Команда зібралася, можна віддавати кінці! — підняла склянку з вином Клава.
— Ще не всі,— тихо сказав Ладько.
— Мама зараз прийде,— підійшла до батька Росинка.
— Відбій! — скомандував Отар.
— Альошко, чим ти стривожений? — Степка обняла Олексія за плечі.— Ну, посміхнися, так, тепер я пізнаю тебе...
