Уран - Микола Якович Зарудний

— Не будемо згадувати, Ладьку,— сказав Чугай.— Не будемо.

Годилося б після такої розмови потиснути один одному руку чи випити по чарці за примирення, але вони розійшлися, кожен до свого столу — вже не ворогами, але й не друзями.

Ладько діждався, коли до нього нарешті підсіла збентежена Марта, й шепнув їй:

— Я піду.

Не чекаючи, що відповість йому дружина, Мартиненко попід стіною, аби не звертати на себе уваги, пробрався до роздягальні, взяв пальто й вийшов на вулицю. У світлі жовтуватих ліхтарів низько висіло сіре небо, рвалися, чіпляючись за дерева, хмари і засипали Сосонку снігом. Ладько постояв кілька хвилин у завулку, чекаючи Марту: вийде чи ні? Тепер вона була вільна вибирати, до якого дому їй іти. Можливо, не сьогодні, не завтра, але вона повинна буде зробити цей вибір.

Ладько побачив Марту. Вона вийшла з клубу, оглядалася на всі боки — шукала його.

— Марто! — покликав.

— Ти чекаєш?

— Підемо додому?

— Додому...

Біля Русавки Мартиненко зупинив якогось самоскида й попросив шофера підвезти їх до Видуба. Прожектори освітлювали трасу й береги річки — підривники працювали й уночі. Турчин перекинув до кар'єрів кілька бригад екскаваторників, автоколону, щоб швидше насипати греблю водоймища. Тут працювала й бригада Мартиненка.

— Я, Марто, піду до своїх хлопців, подивлюся, як вони там,— сказав Ладько.

— Переодягнувся б, а то замерзнеш.

— Та нічого.— Шофер загальмував, і Мартиненко вийшов з машини.

Марта зрозуміла, що він просто не хотів залишатися з нею на самоті після розмови з Чугаєм. Він сказав усе, далі повинна була вирішувати Марта.

Подякувавши шоферові, Марта зійшла біля містечка. Чи від випитої чарки, чи від морозяного повітря легко паморочилася голова, як і тоді, коли танцювала з Чугаєм...

* * *

Данило Вигін подивився на годинник, що висів на стіні, й вийшов з клубу. Хай уже заради весілля він пропустив і десяту й одинадцяту годину, але північ він повинен неодмінно оповістити. Біля стовпа, на якому висить рейка, Данило зупиняється і дивиться на сиве небо — жодної тобі зірочки. Вигін бере залізного шворня й б'є по рейці.

Бам-м — котиться над селом. І, наче у відповідь, над Русавкою спалахує заграва й страшний вибух розриває тишу.

— Бий тебе сила божа,— шепче Данило й знову шворнем по рейці: бам-м...

Гур-р-р, тррах — стогнуть русавські береги, і Данилові здається, що це від його ударів здригається земля. Він дивиться на свою велику, висохлу й немічну руку і, ніби для перевірки своєї сили, ще раз б'є по рейці: бам-м. І тихо... Мовчить берег, мовчить ніч. Та ненадовго. Пішли колони автомашин, гатять ту греблю і вдень і вночі. «Не дають вітрам заколисати ніч»,— думає Данило Вигін, йдучи до клубу. А до цього гуркоту та струсу ще й Михей Кожухар зі своїми піснями...

наказує Михей Кожухар.

Щодо кохання, тут завжди було багато порадників. За Кожухарем уже цілий хор повчає якусь дівчину:

Тільки Михей Кожухар, витягнувши свою довгу шию, змахнув руками, щоб застерегти ще від якоїсь біди закохану, як у залу вбіг захеканий шофер у ватянці й з порога заволав:

— Громадяни! Без паніки, громадяни! Біда!

— Що там ?!

— Горить?!

— Що горить?

— Та не горить, громадяни,— уже спокійніше сказав шофер.— Чиясь хата... розвалилася... На горбочку, біля Русавки, під стріхою така... маленька...

Всі позіскакували з місць і кинулися до дверей:

— Либонь, моя!

— Їй-богу, наша!

— Та ти ж на Висілку живеш!

— Матвію, якої ти хороби сидиш? У нас же діти там!

— Ой боже мій!

— Щоб їм уже животи порвало, як вони гупають щодня...

— Спокійно, товариші,— став біля дверей Гайворон.— Зараз підемо й побачимо.

— Та можна й не йти,— сказав Кожухар.— Ото моя й завалилася... Так і знав. Моя ж на горбочку, біля Русавки... Ганю, ходімо... А «Запорожця» не прикидало? — запитав шофера.

— А біс його знає,— знизав плечима шофер.— Їду я од мосту, коли бачу: хилиться хата, хилиться... та й сіла...

— Моя,— махнув рукою Михей, випив чарку й вийшов з Ганною з-за столу.

— Ой бідна ж ти моя хатино, рідна моя оселино,— плачучи, приказувала Ганна,— а я ж по тобі ходила, а я ж тебе доглядала, зіллям посипала...

— Ганю, не плач,— заспокоював дружину Михей,— значить, вийшов їй строк.

Поки Михей з Ганною дійшли до хати, туди уже повно поназбігалося людей. Гайворон зупинив кілька машин, і вони освітили фарами подвір'я. Юхим з Максимом обірвали електричний дріт, щоб не виникла пожежа.

Ганна, схрестивши руки на грудях, стояла в невтішному горі. Михей тримав її однією рукою за плечі, а в другій маленького ключика від замка.

Сніп, Динька й Савка Чемерис по-хазяйському обійшли хату й зробили висновок: завалилася стіна, під якою був погріб, а потягнула за собою причілкову. Стріха, перекосившись, іще трималася на двох уцілілих стінах, а з другого боку лежала на потрощених трухлявих кроквах. Почорнілі сніпки прикрили від людського ока