Уран - Микола Якович Зарудний

— Там...

— А вітряк! Ні, це чарівно! Бачите вітряка, дівчата?

— Бачимо...

— Ось що треба знімати! — вирішив Олексій.

Поїзд стишив хід. Показалися величезні склади й маленька станційна будівля.

— Видуб,— прочитала Степка.

Вони вийшли з вагона, й Росинка запитала:

— А куди ми підемо?

— Справді, Росинко, ми ж не домовилися,— замислилася Степка.

— Ходімо до нас, до мами,— запропонувала Росинка.— Чи ти, Степко... Я тебе розумію, але все одно треба ж колись зустрітися тобі з нею.

— Треба, Росинко...

— Дівчата, будьте мужчинами! — сказала Клава й віддала Олексієві чемодани.

— Ходімо,— промовила Степка, міцно стиснувши руку сестри.

Широка дорога, з бетонними брустверами для тротуарів на узбіччі, привела їх у Видуб. Власне, у місті зараз була тільки одна оця широка вулиця з добротними п'ятиповерховими будинками, просторими дворами й тендітними деревцями, посадженими, напевне, восени.

Їх обганяли навантажені блоками й цеглою автомашини, дзвонили крани, переносячи контейнери, співали дівчата, фарбуючи стіни величезного будинку.

— Вони тут таки працюють,— сказала Клава.— І крани у них то, шо нада...

— А колись тут були поля,— замріяно промовила Степка,— а там ліс...

— Ось наш будинок. Двадцять восьмий. Квартира... шість...

— Що, вже прийшли, будемо швартуватися?

— До кого ви? — поцікавилася молодиця у великій квітчастій хустці, перервавши розмову з сусідкою. Це була Ганна Кожухариха. Вона ступила крок до Степки, кинула на землю якийсь пакунок і вдарила обома руками об поли кожуха.— Марто! Оце ж твоя Степка!

— Мамо!

Марта так і не збагнула, чий це був голос — Степки чи Фросинки...

* * *

Платон перечитував автореферат своєї дисертації, який надіслав йому зі своїми помітками професор. Ось і завершена багаторічна праця. Платон дуже критично ставиться до своєї дисертації, адже стільки вже списали паперу вчені й не дуже вчені мужі про організацію праці в колгоспах, про резерви дальшого розвитку господарства! І лежать ці труди баластом у бібліотеках, ніхто їх не читає, і користі від них ніякої. Платон прочитав їх чимало, так званих наукових праць. На жаль, багато з них були просто розбухлими інформаціями, в яких до загальновідомих теоретичних положень притягувалися кон'юнктурні висновки, які в свою чергу грунтувалися на випадкових фактах. Треба виступити проти трав — будь ласка. За кукурудзу, горох? Просимо...

Гайворон узагальнив досвід колгоспів в організації праці всього району і свого, Сосонського. Його працю прочитали в усіх артілях, а потім обговорили на районній теоретичній конференції з участю вчених академії й співробітників науково-дослідних інститутів.

Роботу Гайворона оцінили високо, хоч дехто звинувачував його в зайвому «практицизмі». Платон ішов на це свідомо, йому хотілося, щоб простий бригадир чи ланкова, прочитавши, зрозуміли все, щоб ця книжка хоч трохи допомогла їм у роботі.

Задзвонив телефон.

— Слухаю,— зняв трубку Платон.

— Платоне, приїхала Степка,— сказав чийсь схвильований голос.

— А хто це говорить?

— Не скажу... Приїхала Степка з сестрою. Зараз вони у Мартиненків на Видубі, а потім прийдуть...— Голос у трубці стих, почулося шептання: — Потім прийдуть до Чугая... А може, досі й прийшли.

— Хто це говорить? — але в трубці часті гудки.

Платон подивився на годинник: одинадцята. Невже приїхала? Чому ж не написала? Він одягнув кожушка й вийшов на вулицю. Зайду до Полікарпа, провідаю, подумав Платон, давно вже не був у Чугая.

У Чугая світилося. Полікарп відчинив двері, запросив до хати:

— От спасибі, що зайшов, Платоне, а то за цілий вечір і двері не рипнули. Роздягайся.

— Спасибі,— оглядав Платон хату.— Я ненадовго. Що ж ви робите, Полікарпе Васильовичу?

— Та примусив Кожухар щоденника нашого бригадного по дослідній ділянці переписати, бо, каже, якась наука по картоплі вимагає з Києва, то я оце пишу. Вечеряв? А може, давай удвох по-холостяцькому?

— Дякую... Це мені подзвонив хтось, Полікарпе Васильовичу, і сказав, що Степка приїхала, то я зайшов...

— Степка? Коли? — здивувався Чугай.— Не було й не писала, Платоне...

— Сказали, що вони з Фросинкою у... Марти...

— Степка? У Марти? — Чугай недовірливо глянув на Платона.— Не може бути... Вона додому прийшла б, до мене... То пожартував хтось... Пожартував... Степка не минула б своєї хати, ні...

— А може, вони поїздом до Видуба приїхали?

— Поїздом? — перепитав Чугай.— Якщо вдвох з тією Росинкою, то могло буть... могло.— Чугай замовк, закурив, а потім: — Мені оце до Михея треба було б навідатись... Не розберу, що тут записано,— показав пальцем на нерівні рядки.

— То сходили б,— Платон удає, що повірив цій наївній видумці Полікарпа.— Для науки то є дуже важливо... Мені теж, Полікарпе Васильовичу, треба заїхати до Отара Долідзе, щоб допоміг запчастинами.

— Треба, треба, Платоне, запчастини, то діло таке, що куй, поки гаряче,— прикидається й собі Чугай.

— То, може, я візьму газика та й поїдемо? — несміло пропонує Платон.

— Поїдемо, Платоне, бо того Отара вдень не знайдеш на тому «Факелі».— Чугай швидко одягнувся.

Уже за селом почули Гайворон з Чугаєм, як Данило Вигін видзвонював північ.

— Трохи пізно їдемо, Полікарпе Васильовичу,— сказав Платон.

— Михей довго спати не лягає,— заспокоїв Чугай.— Отар його вчить грузинських пісень, то вони до півночі співають, казала Ганна... А там... у Мартиненків, якщо гості, то теж не сплять.

— А ви ще не були в них?

— У Ладька? Ні, Платоне... Зараз у мене не життя, а, як казав мій комбат, ситуація... суцільна ситуація... Тобі одному признаюсь, Платоне,