Уран - Микола Якович Зарудний

— Теж непогано, але нудно. Навіщо красивій жінці вивчати історію? Якби я мала такі очі, як у тебе, то я б, ех... Ну досить, не будемо базікати. Що ти подумаєш про мене, якщо я теж поїду в Сосонку?

— Клавочко! Це чудово! Їдьмо! — плескала в долоні Степка.— Зараз я пошлю телеграму Росинці, і ми зустрінемося в Косопіллі у Галини, а потім усі разом у Сосонку! Я така рада!

— Їдемо! — вирішила Клава.— Я маю два вихідних і п'ять відгулів, я можу йти у плавання.

Але на студії запротестував Борис Авер'янович:

— Степко, лише сьогодні ми отримали дві телеграми. Тебе запрошують на Мосфільм. Ти мусиш їхати в Москву, ти зніматимешся в Корчмарьова — чудового режисера, тобі ж сценарій подобається?

— Так... Я поїду, але пізніше... після Сосонки,— переконувала Степка.

— Гаразд, я подзвоню на Мосфільм, але якщо вони наполягатимуть, то доведеться їхати негайно.— Борис Авер'янович пішов у диспетчерську замовляти розмову. Лебідь повернувся скоро, щасливий, веселий.

— Вітаю, Степко. Ти гратимеш головну роль! Тебе затвердили без акторських проб... Я щасливий, Степко, і радий... Ти будеш великою актрисою,— Лебідь обняв Степку й поцілував.— І в свою Сосонку можеш їхати, у тебе є вільних двадцять днів. Гуляй, бо потім буде ніколи... Тебе чекає велика робота!

Дізнавшись, що Степка їде, виявив бажання пристати до компанії й Олексій Кушнір. За останні два роки він написав кілька сценаріїв, але жоден з них не був поставлений. Олексій залишав студію, переходив на телебачення, але ніде не зумів знайти собі місця. Зараз він робив дубляжі, сперечався з усіма, погрожував втекти з Приморського на край світу, в тундру, на Сахалін, але все ще жив у гуртожитку, заробляв на хліб і чекав листів од Росинки...

Олексій зразу ж, як тільки побачив, закохався в Степку, але зрозумів, що вона недосяжна. На зміну палкому коханню прийшла щира дружба й прихильність, якою дорожила й Степка. Побачивши Фросинку, Олексій закохався й у неї.

— Степко, це вже назавжди! — поклявся їй.

— Ти це, Олексію, скажи їй,— порадила Степка.

Олексій сказав і почув трагічне для себе.

— У мене є жених... Охрім,— призналася Фросинка.

— He може бути! — чомусь вигукнув Олексій.

— Може,— посміхнулася Фросинка.

Так і поїхала, не сказавши йому більше нічого...

— Степко, візьми мене, я чемодани таскатиму, я не буду вам заважати,— просив Олексій.— Я хочу побачити Росинку, бо помру.

— Гаразд, я не бажаю твоєї смерті! Будеш жити.

У дорогу зібралися швидко (що ми, дєвочки? — сказала Клава), і двадцятого вранці на станції Косопілля їх зустріли Росинка й Галина — було домовлено нікого більше не сповіщати про їх приїзд.

В Олексія радісно забилося серце — Росинка була без жениха.

Галина заходилася готувати обід, але ініціативу перебрала до своїх рук Клава, мобілізувавши в помічники Росинку й Олексія. І він старанно чистив картоплю, мив посуд, бігав по воду, носив дрова й не зводив очей з Росинки, ніби від неї, а не від Клави мав одержувати доручення.

Урвавши хвилину, коли Клава була зайнята качкою, Олексій тихенько спитав Росинку:

— Чого ж ти мені не писала?

— Бо не мала часу,— голосно відповіла замість Росинки Клава.— Облиште оці шептання, я не можу витерпіти, коли люди шепочуться! Подумаєш, у них секрети! Які секрети? У Приморському вся міліція знає, що ти по вуха закохався в Росинку! А він шепоче: «Чого не писала...»

— Бо не мала часу,— повторила, сміючись, Росинка.

Олексій замовк.

— Питай далі! Ну! — наказала Клава.— Тебе цікавить одне питання, і хоч що б ти патякав тут, а думаєш про одне... Чи хоч згадувала тебе Росинка? Що, не так?

— Так,— зітхнув Олексій.

— Тепер я не можу відповісти, бо живу не в Луганську,— сказала Клава.

Росинка сміялася.

Степка з Галиною сиділи в спальні й займались тим, чим займаються усі жінки світу, коли приходять одна до одної: приміряли плаття, показували кофти, туфлі, кульчики й обручки.

— Оце синеньке шила тут...

— Отут трошки треба звузити... поясочок сюди підійде... А це що?!

— Сашко з Москви привіз... французький оксамит... Тут на два плаття, я й тобі дам.

— Не треба, Галю!

— Ріж!

— А я тобі, Галю, подарую оці сережки. Подобаються?

— Яка краса!

— Бери...

— Ой! Сашко впаде, як побачить!

— Добре тобі з ним, Галю?

— Він так любить мене, Степко! Так нам з ним добре, що я часом аж боюся.

— Чого, дурненька?

— Ну, що так добре... Хворий він, Степцю,— похмурніла Галина.

— А що з ним?

— Серце... Він тримається, виду не показує, а я ж бачу, а я ж відчуваю,— зітхнула Галина.

— Ти бережи його, Галю.

— Як же я його збережу? Ні дня ні ночі не має... до всього йому діло, все через своє серце пропускає. Оце вчора приїхав увечері — чорний як сажа... «Що,— питаю,— графік ремонту тракторів зривають чи бетону в Сосонці нема?» — «Гірше,— каже,— доярка Марина Федорчукова померла, двоє дітей залишилося, а чоловік п'яниця... Сьогодні в інтернат повезли діток...»

Мовчання. Лежать уже забуті плаття й кофти на ліжку, туфлі й чобітки на підлозі — дріб'язок перед людським горем.

— А як... Платон? — Степка й очей не підводить.

— Як завжди. Робота, робота, й більше нічого. Дисертації ніяк не захистить. А зараз там, у Сосонці, таке будують, що ти, Степко, й не впізнаєш села.

— Казала мені Росинка, що комбінат якийсь споруджують,— згадала Степка.

— Урановий. Величезні поклади руди знайшли під