Уран - Микола Якович Зарудний
— Справді? — здивувалася Степка.
— Комсомольців з усього району на «Факел» возить... Платонові тяжко. Молоді на комбінат працювати рвуться, старі за полями плачуть, нові сівозміни запроваджувати треба на тій землі, що лишилася, луки морем затоплять — кормів для худоби не буде... І про це йому думати треба.
— Так і живуть удвох з Васьком чи...— Степка не наважується запитати, чи приїхала вже Наталка.
— A ти що, не знаєш? — сплеснула руками Галина.— Він тобі не писав?
— Ні... Ми не листуємося, Галю.
— Наталка... вона... вона, Степко, вийшла заміж...
— Що? Коли, за кого?
— Я думала, що ти знаєш,— знизала плечима Галя.— Хоч нічого дивного нема, він мені сам тільки недавно розповів... І в селі ніхто не знав, аж поки заяву до суду не передав через Диньку... Вийшла заміж за свого лікаря, який доглядав її в клініці... Казав Платон, що хлопець розумний і симпатичний.
— Коли ж це сталося?
— Зо два місяці тому... Наприкінці листопада... Казав Платон, що саме перший сніг тоді випав на Сосонку... А я думала, Степко, що ви листуєтесь...
— Якби листувалися, то Платон сказав би тобі,— промовила Степка.
— Про себе нічого не каже, немов у нього хтось назавжди забрав його особисте життя...
— Переживав? — Степці хочеться знати все-все.
— Мабуть... Сказав мені, що... нема вже у нього... голубих вітрил, залишилися тільки робочі... парусинові... Сам залишився, так у мене болить за нього душа, Степко.— Галина тихо плакала.— Після смерті мами жодного дня радісного не мав... Поки нас з Васьком на ноги поставив... Наталку, потім колгосп... та й посивів.
Степка впала обличчям у подушку й теж залилася слізьми.
— Степко, не плач, не треба,— тепер уже заспокоювала Галина.— Я знаю, що й ваше кохання за вітрами пішло... Таке життя.
— Яке життя?! — майже крикнула Степка.— Я ж любила його все оце прокляте своє життя. І зараз люблю до нестями, до смерті... А він... Я благала його, щоб поїхав зі мною, просила на колінах, щоб не відпускав мене із Сосонки... Цього він тобі не казав?! Він розлюбив мене, я знаю, знаю! Вона забрала його в мене, вкрала мою любов, а тепер забула його... Тепер вона, як... пішла до іншого, може, на місяць чи на рік, і їй байдуже, що через неї ходять двоє нещасних людей на землі...
— Степко, ви повинні зустрітися з Платоном...
— Що?! — спалахнули якимсь чорним вогнем Степчині очі.— Я вже, Галю, зустрічалась... Тепер я не хочу заважати йому... страждати... І ти йому нічого не розказуй про цю нашу розмову. Я беру з тебе слово. Я не хочу, щоб з мене сміявся навіть він...
На кухні почулися сміх і голос Клави:
— Якби я була партійна, то взялася б на облік тільки у вашому райкомі...
— Ходімо, Степко, Саша прийшов!
— У моїй хаті ще не бувала жодна кінозірка! — вигукнув Мостовий і обняв Степку.— Оце-то гості!
— Аз Росинкою цілувався! — покивала пальцем Клава.
— З Росинкою ми давні друзі, вона мені Галинку притримала, щоб заміж за якогось почесного шахтаря не вискочила,— розсміявся Мостовий.— І взагалі Росинка вже каша. Я вчора бачився з її батьком, і він сказав, що Росинка після технікуму приїжджає працювати на «Факел».
— Правда?! — запитав Олексій.
— Правда,— відповіла Росинка.— Захищу диплом і на «Факел», про це лише можна мріяти.
— Ясно,— сам собі сказав Олексій.— Усе ясно...
— Якщо ясно, то давайте обідати.
Обідали весело, хвалили Клаву, пили по черзі за здоров'я всіх, за любов, за дружбу й за «Факел».
— Щоб він горів ясно! — сказала Фросинка.
— Це залежатиме від тих, хто працюватиме там,— додав Олександр Іванович.
— Що це у вас там за «Факел»? — запитала Клава.— З самого ранку чую: «Факел», «Факел»...
— Комбінат у Сосонці будуємо, Клаво,— відповів Мостовий.
— Нафту знайшли?
— Ні, трохи серйозніше...
— Саша, що за секрети?! — сказала Клава.— Я все розумію й мовчу... Мабуть, знайшли титан або уран... Якби я тобі сказала, що інколи своїм краном вантажу в трюми, то... ти теж знаєш що?.. Треба... Підчепиш таку штучку — кран вгинається... А що зробиш? Треба...
— Коли ви збираєтесь їхати? — запитав Мостовий.
— Сьогодні, — вирішила за всіх Степка.
— Я вам пришлю машину.
— Ні, Олександре Івановичу,— сказала Степка.— Ми поїдемо поїздом. Тільки подумати: до Сосонки поїздом!
— Поїздом! — підтримала Росинка.
— Тоді до зустрічі. У мене ще багато справ, — Мостовий попрощався.— Ми з Галиною приїдемо завтра.
— Степко, передай, будь ласка, цей пакуночок Васькові,— попросила Галина.— Сорочку йому купила.
...Кілька стареньких пасажирських вагонів стояло біля перону — це й був поїзд Косопілля — Сосонка. Степка побігла до каси. Постукала у віконце.
— На Сосонку коли відходить? Чотири квитки, будь ласка.
— О-хо-хо,— позіхнув знайомий уже Степці касир.— Скажем...
— Скажем, скажем, усьо скажем,— підхопила Степка, і вони вдвох розсміялися.
Вагон був порожній — така пора: з базару вже повернулися сосончани, а робітникам другої зміни ще було рано їхати. Степка з Росинкою стояли біля вікна, шукаючи знайомих прикмет. Поїзд пересік шосе і, обігнувши сосонські поля, пішов просто на Видубецькі гори.
— А то що таке, Степко?! — вигукнула Росинка.— Коли я була, то цього ще не бачила.
— То насипають греблю,— догадалася Степка,— море буде.
— Море? — підійшла й собі до вікна Клава.— Кожне порядне місто мусить мати море.
— Яка краса! — захоплювався Олексій.—
