Уран - Микола Якович Зарудний
— Нічого, Ганю, до весни вистоїть,— заспокоював дружину.
Через кожних два-три дні до Михея приходив з рубанком Динька і підправляв сінешні двері, бо після чергового вибуху вони дедалі більше перекошувалися. А зараз уже були схожі на ромб.
Михей і Ганна подякували молодим, що запросили на весілля.
— Підеш ти, Ганю, сама,— сказав Кожухар, провівши дівчат.
— Отаке вигадав!
— За один стіл я зі Снопом не сяду.
— Ворога знайшов!
— Було мене вигнано з хати, і я до нього не піду.
— Але ж весілля в клубі буде, і не Сніп жениться, а Юхим і Мазур образяться,— наполягала Ганна.
Молоді розписалися в косопільському загсі й на заквітчаних машинах приїхали в Сосонку. Біля клубу, в якому були накриті столи, їх зустріли родичі й друзі. Дядько Василь скомандував своїм оркестрантам — і вони заграли гімн. Юхим і Максим, як і личило колишнім воїнам, завмерли біля своїх подруг по команді струнко, стих людський натовп. Люди стояли урочисті, обличчя їхні світилися добротою.
Сніп і Мазур з дружинами піднесли молодим хліб-сіль і провели їх до зали. Чарки вже були налиті, і Сосонка разом з будівельниками «Факела» сіла за столи.
Не було тільки на весіллі Михея Кожухаря. Він стояв біля своєї Похиленої хати, самітно, як бусол. Ганна його вже й просила й молила.
— Ні. Перед хлопцями пробачусь, а до Снопа не піду,— зарікся Кожухар.
Була субота, а Сосонка ніяк не могла втихомиритися: снували машини, гуркотіли бульдозери, насипаючи греблю, й здригалася земля від вибухів. Кожухарева хата, наче з ляку, вгрузла ще глибше в землю і дрібно деренчала шибками. Почувши гімн, Кожухар випростався, притиснув великі долоні щільно до тулуба і чомусь згадав своїх друзів, похованих у братській могилі біля Рясного. Кожухар ковтав сльози, і в нього смішно випинався кадик на довгій шиї.
Здійнявся над Русавкою кошлатий стовп диму, а потім прокотився грім. «Неначе починається артпідготовка»,— подумав Михей. Пружна хвиля знову вдарилася в Кожухареву хату, підхопила з гребінця кілька старих околотів і жбурнула кудись у леваду.
...Ничипір Сніп обвів стривоженим поглядом залу й нагнувся до Марії:
— Їй-богу, Кожухар не прийшов!
— Оце-то дожилися! — сплеснула руками Марія.— Сину, кликали Михея?
— Світлана з Софією ходили, і ми з Максимом просили,— відповів Юхим.— Образився він, тату, що ви його тоді з хати вигнали...
— Ходи, Ничипоре, та поклич,— порадила Марія.
— Піду.— Під звуки «Циганочки» Ничипір вибрався з клубу.
Уперше в Сосонці на людях з'явилася Марта з Ладьком. Запросили їх Максим з Юхимом, бо працювали тепер на одній дільниці. Жінки оточили Марту, а з Ладьком були стримані, чоловіки теж віталися з ним сухо, але й не цуралися: мало що може трапитися з людиною в житті.
У другому кінці зали сидів Полікарп Чугай. Він бачив, як зайшла Марта з Ладьком. Вона — підкреслено весела, щось голосно говорила молодицям, а він плівся позаду й винувато тицяв свою руку всім, хто лиш попадався на очі. Поки добралися до свого місця за столом, Ладькові здалося, що він пройшов увесь свій шлях довжиною у вісімнадцять років — од тієї ночі, коли вони, щасливі й захмелілі, їхали з Мартою в кузові машини до Узгір'я, і до того дня, коли провели по тій же дорозі екскаватори до Русавки.
Ладько тільки один раз наважився якось увечері піти в Сосонку. Ішов через Виселок і не впізнавав села, звернув до Русавки й уже звідти втрапив на свою вулицю. Своє колишнє подвір'я впізнав по височенному горісі, що ріс за хатою. Сусіди, які побудували нові хати після пожежі, позаймали з обох боків і Ладькове обійстя, власне город, бо місце, де стояла хата, залишилося незайманим, заросло кущами бузку та жасмину. Ладько, спотикаючись, пробрався до якогось горбочка. Це була купа глини, битої цегли — все, що залишилося від його хати. На цьому згарищі не було ні бузку, ні жасмину, тут буйно розрісся деревій.
У Ладька до щему стиснулося серце, і він подумав, що занадто дорого заплатив за своє дуже непевне щастя з Мартою.
І на весілля Ладько йшов з єдиною метою — зустрітися з Полікарпом. Він хотів побачитися з ним на людях і попросити прощення, щоб усі чули. Ладько, йдучи за Мартою, блукав очима по залі, шукаючи Полікарпа. Не бачив, а може, не впізнавав? Хотів уже був запитати Марту, як раптом їх погляди зустрілися. Рішучий, сповнений ненависті й жадоби помсти Полікарпів і розгублений Ладьків. Дивилися один на одного, не кліпнувши повіками, наче зачаровані. Встав Гайворон і загородив собою Полікарпа.
Від імені правління Платон привітав молодих і вручив їм подарунки. Оркестр заграв «На сопках Маньчжурії». Хтось почав пісню. Ладько знову поглянув на Полікарпа, але той уже розмовляв із сусідами.
А за столами дзенькіт чарок та добрі слова.
— Дай боже онуків діждати вам!
— Спасибі.
— Свахо, випийте, дорогенька, не лишайте на сльози.
— За здоров я молодих!
— Гірко!
— Гірко!
* * *
— Я таке понятія маю, що зараз мені земля ні до чого...
— Правильно...
— Ти мені давай... полєзні скопаємі і той... уран...
— Правильно...
— А він мені каже: вози гній...
— Правильно...
— А я хочу робити не по сонцю, а по часах...
— Правильно...
* * *
— А Ладько Мартиненко при фасоні...
— Забрав чужу жінку, ото й увесь тобі фасон... Полікарп аж чорний сидить...
— Ой не простить він йому...
— Нема, кумо, в тій біді Ладькової вини, якби Марта пелену не розпустила по вітру, то й не було б нічого... Якщо баба запрету на собі не має, то...
