Уран - Микола Якович Зарудний
* * *
— Мені своєї хати не жалько, хай зносять, але хай мені Турчин збудує таку, як я хочу.
— Вони мають проекта...
— А що ж це за хата, якщо в ній печі не буде? Без печі я своєї згоди не даю. Мені піч подавай.
* * *
— А мені, чуєш, Чапаєв і каже: «Гавруша, погибаю... І и спасайся, бо й твоя жизнь дорога... Каже, передай привіт нашим і своїй жінці Оляні...» То я, чуєш, на коня і в... от-ступленіє...
— Брешете, дядьку... Я читав, що...
— Я йому розказую, що бачив, а він мені — читав... Значить, мені Чапаєв каже...
* * *
— І моя на проїзводство зібралася, каже, хай, мамо, вам оті свині виздихають, а я піду на екскаватора вчитись.
— Таке положеніє...
— Хіба я її втримаю? Півсела в робочий клас записалося...
— Таке положеніє...
* * *
— Приїхав той до Платона та й каже: полюбив я твою Наталку, а вона мене... Іди, каже, попрощайся, бо скінчилася ваша любов, як нитка на веретені...
— Сохрани й помилуй...
— І привіз Платона до вітряка... Підійшла вона до Гайворона і віддала обручку... Віддала та й сказала: «Мила рибку, мила та й не вимивала, любила козака та й не шанувала...»
— А він що, Маланю?
— А він їй каже: «Якби ж знаття, то упився б, а на тобі не женився...» Взяв обручку... в праву ручку... та й закинув у Русавку...
* * *
Ничипір Сніп підійшов до Михея, скинув шапку:
— Як не до мене, то хоч до сина прийди, Михею, чарку випий. Ось стою перед тобою... Хочеш — в ноги поклонюся, бо за все своє життя і наше товаришування обиди не маю на тебе, а за те, що в хаті було,— вибачай... Не твоя то вина і... не моя...
— А чия ж, Ничипоре? Вік з тобою прожили в дружбі та в добрій вірі, а ти... мене зі своєї хати вигнав... наче дорогу перекопав...
— Не я тебе, Михею, вигнав і не я дорогу перекопав... То Видубецькі гори поміж нами стали... По один бік ви усі, а по другий, мабуть, я один залишився... Так мені цього поля шкода... Не бачив я ще того урану, а він уже зранив мою душу, забрав у мене радість і сенс мого життя.
— У тебе одного забрав, а тисячам дав.— Кожухар теж стояв напроти Снопа без шапки.— Синові твоєму... онукам. А хіба це, Ничипоре, не радість, коли вони візьмуть усе краще, що було й є у нас, любов нашу до цієї землі, піднімуться на ті Видубецькі гори і підуть далі... Сини завше повинні піти далі за своїх батьків. Оце я тобі сказав те, про що передумав за цей час... І на весілля до ваших з Мазуром синів піду... до тебе, Ничипоре, піду...
І вони пішли разом до клубу, так і не надівши шапок...
Полікарп Чугай сидів трохи захмелілий, мовчазний, наче йому не дісталося й крихти від цієї загальної радості. Кілька разів обпекла його своїми очима Марта, але Чугай ще більше насуплював брови.
— Полікарпе, хочу випити з тобою лічно,— перегнувся через стіл Чемерис,— за твою дочку. За Степку! За народну, значить, артистку!
— Спасибі,— Полікарп узяв чарку й уклонився Савці Чемерису. До Чугая потягнулося ще кілька чарок, і вперше сьогодні йому стало якось легко на душі. Забув і про Ладька, і про Марту.
Про Марту. А вона стояла перед ним з пузатенькою чаркою й усміхалася:
— Вип'ємо за Степку!
Чугай не помітив, коли вона підійшла, не підготував себе до цієї зустрічі. Він чокнувся з нею чаркою. Вона хвацько випила, махнувши чаркою до стелі, а потім... Потім оркестр заграв «Циганочку», і Марта повела перед Чугаєм плечима, дрібно вибиваючи підборами — запрошувала до танцю. Всі, хто стояв поруч, почали плескати в долоні, заохочуючи Марту, підбадьорюючи Полікарпа. І він не спам'ятався, коли Марта вивела його з-за столу насередину зали й поклала свої теплі руки йому на плечі... І Полікарп, підкоряючись тільки шаленому ритму й цим теплим рукам, підхопив Марту й повів її по колу. Мабуть, тридцять років не танцював Полікарп, власне, він і сам не знав, чи вміє танцювати. І раптом виявилося, що він танцюрист. Здавалося, що він носив Марту, не даючи їй доторкнутися до землі, і сам злітав разом з нею. Вгиналася підлога, поскрипували фарбовані дошки, а Чугай забув про все на світі: з перебором, з вихилясом закручував у «Циганочці» Марту, міцно тримаючи, немов боявся, що лиш випустить її з рук, то ніхто вже не зупинить Марти.
І враз увірвалася музика. Полікарп наче спіткнувся і опам'ятався: їх оточили люди, а в колі не було нікого, крім Чугая й Марти. Але дивилися не на них, а на Ладька Мартиненка, що, ледь похитуючись, простував у коло. Ладько тримав за шийку довгасту чорну пляшку. Полікарп ступив крок, прикривши собою Марту, готовий схопити Ладька, скрутити, зім'яти.
Ладько зупинився, випустив пляшку й тихо сказав:
— Полікарпе, нема зараз над нами суду... бо ніхто ще не судив життя... Якщо ласка твоя — прости, бо мені... нам з Мартою тяжко жити на світі... І у нас обох є ще дочки... Я нічого не можу повернути тобі, ні років, ні твого щастя, я, мабуть, і сам його не мав... Якщо можеш, то хоч прийми ці слова...
Чугай не бачив Ладька, чув лише його голос, а сам згадував, як сліпа мати обмацувала тремтячими руками його посивілу голову, коли він повернувся з табору, й наказувала: «Іди, сину, в кожну хату, впади на коліна й проси прощення у людей, бо тобі з ними жити... Іди...»
І