💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Уран - Микола Якович Зарудний

Уран - Микола Якович Зарудний

Читаємо онлайн Уран - Микола Якович Зарудний

* * *

— Мені своєї хати не жалько, хай зносять, але хай мені Турчин збудує таку, як я хочу.

— Вони мають проекта...

— А що ж це за хата, якщо в ній печі не буде? Без печі я своєї згоди не даю. Мені піч подавай.


* * *

— А мені, чуєш, Чапаєв і каже: «Гавруша, погибаю... І и спасайся, бо й твоя жизнь дорога... Каже, передай привіт нашим і своїй жінці Оляні...» То я, чуєш, на коня і в... от-ступленіє...

— Брешете, дядьку... Я читав, що...

— Я йому розказую, що бачив, а він мені — читав... Значить, мені Чапаєв каже...


* * *

— І моя на проїзводство зібралася, каже, хай, мамо, вам оті свині виздихають, а я піду на екскаватора вчитись.

— Таке положеніє...

— Хіба я її втримаю? Півсела в робочий клас записалося...

— Таке положеніє...


* * *

— Приїхав той до Платона та й каже: полюбив я твою Наталку, а вона мене... Іди, каже, попрощайся, бо скінчилася ваша любов, як нитка на веретені...

— Сохрани й помилуй...

— І привіз Платона до вітряка... Підійшла вона до Гайворона і віддала обручку... Віддала та й сказала: «Мила рибку, мила та й не вимивала, любила козака та й не шанувала...»

— А він що, Маланю?

— А він їй каже: «Якби ж знаття, то упився б, а на тобі не женився...» Взяв обручку... в праву ручку... та й закинув у Русавку...


* * *


Ничипір Сніп підійшов до Михея, скинув шапку:

— Як не до мене, то хоч до сина прийди, Михею, чарку випий. Ось стою перед тобою... Хочеш — в ноги поклонюся, бо за все своє життя і наше товаришування обиди не маю на тебе, а за те, що в хаті було,— вибачай... Не твоя то вина і... не моя...

— А чия ж, Ничипоре? Вік з тобою прожили в дружбі та в добрій вірі, а ти... мене зі своєї хати вигнав... наче дорогу перекопав...

— Не я тебе, Михею, вигнав і не я дорогу перекопав... То Видубецькі гори поміж нами стали... По один бік ви усі, а по другий, мабуть, я один залишився... Так мені цього поля шкода... Не бачив я ще того урану, а він уже зранив мою душу, забрав у мене радість і сенс мого життя.

— У тебе одного забрав, а тисячам дав.— Кожухар теж стояв напроти Снопа без шапки.— Синові твоєму... онукам. А хіба це, Ничипоре, не радість, коли вони візьмуть усе краще, що було й є у нас, любов нашу до цієї землі, піднімуться на ті Видубецькі гори і підуть далі... Сини завше повинні піти далі за своїх батьків. Оце я тобі сказав те, про що передумав за цей час... І на весілля до ваших з Мазуром синів піду... до тебе, Ничипоре, піду...

І вони пішли разом до клубу, так і не надівши шапок...

Полікарп Чугай сидів трохи захмелілий, мовчазний, наче йому не дісталося й крихти від цієї загальної радості. Кілька разів обпекла його своїми очима Марта, але Чугай ще більше насуплював брови.

— Полікарпе, хочу випити з тобою лічно,— перегнувся через стіл Чемерис,— за твою дочку. За Степку! За народну, значить, артистку!

— Спасибі,— Полікарп узяв чарку й уклонився Савці Чемерису. До Чугая потягнулося ще кілька чарок, і вперше сьогодні йому стало якось легко на душі. Забув і про Ладька, і про Марту.

Про Марту. А вона стояла перед ним з пузатенькою чаркою й усміхалася:

— Вип'ємо за Степку!

Чугай не помітив, коли вона підійшла, не підготував себе до цієї зустрічі. Він чокнувся з нею чаркою. Вона хвацько випила, махнувши чаркою до стелі, а потім... Потім оркестр заграв «Циганочку», і Марта повела перед Чугаєм плечима, дрібно вибиваючи підборами — запрошувала до танцю. Всі, хто стояв поруч, почали плескати в долоні, заохочуючи Марту, підбадьорюючи Полікарпа. І він не спам'ятався, коли Марта вивела його з-за столу насередину зали й поклала свої теплі руки йому на плечі... І Полікарп, підкоряючись тільки шаленому ритму й цим теплим рукам, підхопив Марту й повів її по колу. Мабуть, тридцять років не танцював Полікарп, власне, він і сам не знав, чи вміє танцювати. І раптом виявилося, що він танцюрист. Здавалося, що він носив Марту, не даючи їй доторкнутися до землі, і сам злітав разом з нею. Вгиналася підлога, поскрипували фарбовані дошки, а Чугай забув про все на світі: з перебором, з вихилясом закручував у «Циганочці» Марту, міцно тримаючи, немов боявся, що лиш випустить її з рук, то ніхто вже не зупинить Марти.

І враз увірвалася музика. Полікарп наче спіткнувся і опам'ятався: їх оточили люди, а в колі не було нікого, крім Чугая й Марти. Але дивилися не на них, а на Ладька Мартиненка, що, ледь похитуючись, простував у коло. Ладько тримав за шийку довгасту чорну пляшку. Полікарп ступив крок, прикривши собою Марту, готовий схопити Ладька, скрутити, зім'яти.

Ладько зупинився, випустив пляшку й тихо сказав:

— Полікарпе, нема зараз над нами суду... бо ніхто ще не судив життя... Якщо ласка твоя — прости, бо мені... нам з Мартою тяжко жити на світі... І у нас обох є ще дочки... Я нічого не можу повернути тобі, ні років, ні твого щастя, я, мабуть, і сам його не мав... Якщо можеш, то хоч прийми ці слова...

Чугай не бачив Ладька, чув лише його голос, а сам згадував, як сліпа мати обмацувала тремтячими руками його посивілу голову, коли він повернувся з табору, й наказувала: «Іди, сину, в кожну хату, впади на коліна й проси прощення у людей, бо тобі з ними жити... Іди...»

І

Відгуки про книгу Уран - Микола Якович Зарудний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: