Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Містер Пойндекстер жив тепер не в Саванні, та й чи жив узагалі, бо за кожним його видихом доводилося чекати й чекати, поки те вутле створіння із трісок, прозорого пергаменту та філіграні синіх жилок збереться на силі, щоб знову розтулити рота. Містер Пойндекстер напівлежав у кріслі на колесах, випроставши прозорі руки на вишневому шовковому халаті, його блідо-голубі очі були втуплені в потойбічну далину, і він з довгими паузами між кожним видихом і вдихом говорив:
— Атож, молодий чоловіче… ви, звісно, сказали мені неправду… та мені байдуже… байдуже, навіщо вам про це знати… тепер воно вже нічого не важить… ні для кого… бо всі вони повмирали… і Лемойн Каррузерс… він був моїм другом… моїм найближчим другом… але все те було дуже давно… я вже й не пригадую його обличчя… і його дочка Мейбл… я робив для неї все, що міг… навіть опинившись у скруті, вона ще могла б жити цілком пристойно… навіть дозволяти собі помірну розкіш… аж ні, вона кидала гроші на вітер… не знала міри… я давав їй у банку чималі позички… частину вона повернула, коли я її присоромив… дві чи три оплатив я сам… з поваги до пам’яті Лемойна… і надіслав їй сплачені векселі, щоб наставити її на розум… та де там… вона приходила знову й знов і безсоромно дивилася на мене своїми великими очима… вони були темні, похмурі й гарячково блищали… і казала: «Мені потрібні гроші…», і зрештою я подав один вексель до суду… щоб присоромити її… настрахати… для їі ж таки добра… бо гроші спливали в неї, як вода… вона розкидала їх, мов у гарячці… на бали, на звані вечері… на вбрання та прикраси… вона була негарна… хотіла вийти заміж… але чоловіки були чемні з нею, і не більше… та все-таки вона знайшла собі чоловіка… звідкись із Заходу і, як казали, багатого… він швидко оженився й забрав її з собою… а потім вона померла, і її привезли сюди… поховати… день був непогожий, і на похорон мало хто прийшов… хоч би з поваги до Лемойна… навіть декотрі його друзі не прийшли… він уже дванадцять років як помер, і його забули… люди забувають…
Дихання урвалось, і кілька довгих секунд здавалося, що воно не поновиться. Одначе старий знову вдихнув у себе повітря і проказав:
— Та й це… вже нічого… не важить…
Я подякував йому й потиснув руку, що була мов холодний віск і захолодила мені долоню; а тоді вийшов, сів у взяту напрокат машину й повернувся до Саванни, де насамперед пішов випити — не так відзначити свій успіх, як розігнати холод у кістках, що лишився не від негоди, а від дотику того старого.
Отже, я довідався, що Мейбл Каррузерс розтринькала свої гроші, але вийшла заміж за якогось багатого чоловіка із Заходу. А власне, з тих країв, що їх вважають «Заходом» у Саванні. Лихий жарт долі, та й годі. Адже той багатий чоловік із Заходу сам одружився з нею заради грошей. Ото, певне, весело їм було, коли правда випливла на світ! Я поїхав із Саванни другого дня, але перед тим сходив на кладовище й поглянув на фамільний склеп Каррузерсів, де мох наповзав на славне ім’я і в ангела бракувало руки. Та це вже не мало значення, бо всі Каррузерси були тепер там, усередині.
Я постукав — і звук дуже й дуже виразно виказав порожнину. Я колупнув ломиком глибше. 1914 року суддя Ірвін погасив заставу не дружининими грішми. До чого ж він удався того 1914 року, щоб добути гроші? Він обробляв свою плантацію і був генеральним прокурором штату при губернаторі Стентоні. Ну що ж, ніяка бавовникова плантація сорок чотири тисячі доларів за сезон не дасть (а саме таку суму він тоді сплатив, бо, як я з’ясував, ті дванадцять тисяч, що їх він вніс 1910 року, були позичені під будинок у Лендінгу, отож суддя викупив разом і його, і плантацію). А його платня як генерального прокурора становила три тисячі чотириста доларів на рік. У південному штаті на посаді генерального прокурора не забагатієш. Принаймні законом такого не передбачено.
Але в березні 1915 року суддя зайняв нову посаду, дуже добру посаду. Він залишив пост генерального прокурора й став адвокатом і віце-президентом компанії «Амерікен електрік пауер» з дуже високою платнею — двадцять тисяч доларів на рік. Взагалі-то, чом їм було і не найняти суддю Ірвіна, справді доброго юриста? Одначе річ у тім, що можна було найняти чимало добрих юристів і за куди меншу платню, ніж двадцять тисяч на рік. Та й грішми, заробленими 1915 року, ніяк не можна погасити борг у 1914-му. Я стукав — і звук усе так само виказував порожнину.
Отож я єдиний раз за своє життя подався на біржу. По одну звичайну акцію компанії «Амерікен електрік пауер» — у ті дні, в розпалі депресії58, вони йшли за безцінь. Але зрештою той аркушик паперу декому дуже дорого обійшовся. Багатьом людям.
Тепер я став одним з тих, що стрижуть купони, і захотів знати, як компанія дбатиме про моє капіталовкладення. Отож і скористався своїм правом акціонера. Я пішов і переглянув облікові книги компанії «Амерікен електрік». І в буквальному розумінні з порохняви часу відкопав досить цікаві факти: у травні 1914 року Монтегю М. Ірвін продав за номінальною вартістю п’ять тисяч звичайних акцій Білбурові Сеттерфілду й Алексові Кантору, що були, як я довідався потім, службовцями компанії. Отже, у травні Ірвін мав цілком досить грошей, щоб викупити обидві застави та ще й залишити дещо на інші потреби. Та коли ж він придбав ті акції? З’ясувати це було неважко. В березні 1914 року компанія зазнала реорганізації і пустила в обіг велику кількість нових акцій. Акції Ірвіна були з того нового випуску. Одні ділки вручили Ірвінові пакет акцій (чи, може, він купив його?), а інші відкупили його назад. (Ірвін мав гірко шкодувати, що продав ті акції, бо невдовзі курс пішов угору й неухильно підвищувався досить довго. А може, панове Сеттерфілд і Кантор обвели Ірвіна круг пальця? Вони ж були доки, давно варилися в тому казані. Одначе Ірвін сам мусив продавати, і то не гаючись, його тиснула
