Уран - Микола Якович Зарудний

— Є,— сказав Давид.— Ви не могли б написати зараз... заяву чи... я не знаю, що потрібно для розлучення... Пробачте, але й це треба оформляти юридично.

— Ні, не зміг би зараз написати, Давиде Оскаровичу...

— Даруйте,— похопився Сокальськнй, помітивши, як зблід Платон,— що я з таким меркантильним питанням.

Шофер нетерпляче натискав на клаксон.

— Там мадам, чи ким вона вам доводиться, замерзне біля того вітряка,— сказав шофер, побачивши Давида.— А я горю синім полум'ям.

— Яка мадам? — стрепенувся Платон.

— Наталка,— промовив Давид.— Розумієте, їй тяжко, вона...

— Я мушу її побачити! — перш ніж встиг щось сказати Сокальський, Платон сів у газик, що стояв біля контори, й поїхав.

Він побачив її здалеку. Наталка сиділа, зігнувшись на чемоданчику. Почувши шум мотора, підвела очі. Платон вийшов з машини.

— Ти? — запитала майже нечутно, ледь поворухнувши посинілими губами.— Навіщо ти приїхав, Платоне?

— Щоб побачити тебе... Попрощатися... Чому ж ти сама не прийшла, не сказала мені, а... послала його?

— Я не змогла б...

— Але сказати легше, ніж зробити.

На дорозі сигналив таксист. Давид не виходив з машини.

— Іди, Наталко, тебе чекають.

— І оце все, що ти можеш сказати мені?

— Все.

— І ми ніколи більше не побачимося?

— А навіщо? Ми з тобою чужі... Уже чужі...

— Боже, як це страшно! — Вона дивилася на Платона, все ще не вірячи, що вони вже справді чужі, що лише в її пам'яті колись оживатимуть далекі роки їхнього кохання і, може, справжнього щастя. Але вже нема вороття. Згадала, коли вперше побачила його на станції технічного обслуговування... Потім ліс... Дощ... Він поцілував її тоді... І зараз стоїть перед нею — високий, худий, у глибоких очах — тяжка зажура, на скронях — сивина, а на фуфайці ґудзик — от-от одірветься...

Знову довгий сигнал.

— Іди, Наталко. Тобі холодно.

— Я проклинаю себе...

— Навіщо ці гучні слова, Наталко?

— Я любила тебе, Платоне... Але моя любов виявилася... така мізерна.

Надривався сигнал.

— Іди, Наталко,— Платон подав їй чемоданчик.

— Платоне, ти... ти... приший ґудзик, бо відірветься...

— Добре.

— Можна тебе поцілувати?

— Вітер зривається... Сніг буде...

— Не хочеш... Як страшно... Краще б я була вмерла...

До них підбіг захеканий і злий, як чорт, таксист:

— Мадам Сокальська, у мене горить план! — Він вихопив з рук Наталки чемодан і, смішно перевалюючись з ноги на ногу, побіг до машини.

— Платоне...

— Прощайте, мадам Сокальська.— Платон підняв комір Наталчиного пальта, на якусь мить затримавши руки біля її підборіддя, сумно посміхнувся й пішов.

У цю хвилину вона погодилася б скам'яніти серед цього поля, прийняла б на себе найстрашніші кари й прокляття всього світу. Але не було ні кари, ні проклять. Сигналив таксист, який «горів синім полум'ям», і чекав її Давид.

Злітали над Сосонкою червоні ракети. Гриміли вибухи, розліталися скелі, і котилася над чорними гонами луна. Шалений вітер рвав поли Наталчиного пальта, наче не пускав її з цього поля. Вона зупинилася, відчувши раптом млість в усьому тілі, рвонула поли й обома руками схопилася за живіт — воно жило, вперше Наталка відчула, що несе під своїм серцем ще одне життя.

Краплини поту виступили на її чолі. Ще мить — і вона побігла назад до вітряка, спотикалась, падала, знову зводилась на якісь ватяні чужі ноги й бігла. Він ще не поїхав, він ще там! Швидше, швидше! Та вона ж не біжить, вона лежить серед поля.

— Платоне! Плато-о-о... У мене від тебе дитя, від те...

Давид підхопив Наталку на руки, міцно пригорнув до себе й поніс...

Як навіжений, сигналив таксист. Здригалися від толових громів Видубецькі гори, спав ще вічним кам'яним сном в їх надрах уран, і перші сніжинки засівали землю білим холодним пухом...

— Просили батько-мати й ми просимо на хліб, на сіль, на весілля,— вклоняються Світлана й Софія господарям хати і в супроводі дружок ідуть до другого подвір'я. Обидві наречені в чорних синтетичних шубках, високих чобітках, і тільки заквітчані голови, стрічки в косах відрізняють їх від подруг. Та ще осяяні щастям очі.

Господарі та господині хат крізь відхилені фіранки стежать за молодими: зайдуть до нас чи обминуть? Але дівчата не обминають жодної хати.

Михей Кожухар з Ганною теж дивляться на дорогу в причілкове вікно. Їм видно, як дівчата зайшли до хати старої баби Харитини Якимчучки. Зайшли та й нема.

Бабуня сидить на теплій лежанці в чисто прибраній світлиці, біля печі порається прудка товстонога бабина донька.

Якимчучка приймає запрошення на весілля, широким хрестом хрестить молодих, придивляється:

— А ви ж чиї? А-а, це ти, Софійко? А це Макара Підігрітого дочка? Хай же вам щастить... А я оце теж діждалася своєї,— показала на дочку.— Вона в мене на шахтах сім років була... Мать, як той каже, одиначка... А це вже прибилася додому, на Видубі робити буде, на бу... бурані... Чого ж по тих Донбасах їздити, коли шахта при хаті?

— До нас ідуть,— каже Ганна Михеєві,— іди відчини двері, бо їх же ніхто з місця не зрушить.

Михей виходить в сіни, але двері відчинені.

— Ганю, уже їх причинити не можна, треба знову Диньку кликати, перекосилася стіна. Ще як разів зо три гахнуть, то доведеться переїжджати в косопільський готель,— каже Михей.

Стареньку Кожухареву хату розхитало довголіттям і, мабуть, вибухами. З філософським спокоєм він дивиться, як