Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Одначе я постукав знову. Тільки щоб іще почути той порожнистий звук, хай би там навіть справді був усього-на-всього кухонний підйомник.

Я запитав себе: коли людині потрібні гроші, де вона їх бере? Відповідь на це проста: позичає. А коли позичає, то має надати якесь забезпечення. Яке ж забезпечення міг запропонувати суддя Ірвін? Найімовірніше — свій будинок у Берден-Лендінгу або плантацію на поріччі.

Якщо йому були потрібні великі гроші, він заставив би плантацію. Отож я сів у машину й подався уверх по річці, до Мортонвілла, центру округи Ла-Салль, що її чималий шмат займає давня плантація Ірвінів, де бавовна росте біла, мов збиті вершки, а щасливі негри цілими днями співають, подібно до Ела Джолсона55.

В окружній управі у Мортонвіллі мені дали витяг з інвентарної справи на плантацію Ірвінів. Там було записано все — від надання тих земель іспанською короною аж до останнього часу. І в 1907 році такий запис: «Застава. Монтегю Ірвін — Мортонвіллському комерційному банку. 42000 дол. до 1 січня 1910 р.» Наприкінці січня 1910 року частину боргу, близько 12000 доларів, було сплачено, і заставу продовжено. До середини 1912 року сплачувано проценти. У березні 1914 року порушено справу про позбавлення права викупу. Але з останнім дзвінком суддя врятувався. На початку травня було зафіксовано повну сплату застави. Більш ніяких записів у справі не було.

Тоді я знов узявся стукати і почув порожнистий звук. Коли людині загрожує банкрутство, звук завжди такий, наче в склепі.

Одначе він одружився з багатою жінкою.

Та чи була вона багата?

Це засвідчували лише слова тітки Матільди. Та ще хворобливо-жовтаве обличчя місіс Ірвін. І я вирішив удатися до ломика.

Треба зіставити дату одруження з датами в інвентарній справі. Можливо, це мені щось дасть. Але хоч би що воно дало, я таки колупну ломиком.

Про місіс Ірвін я не знав нічого — ні дати одруження, ні навіть її ім’я чи звідки вона родом. Та дізнатися було неважко. Година в громадській бібліотеці, знов у столиці штату, над старими підшивками газет, а власне, над сторінками світської хроніки, що за двадцять з лишком років пожовкли, стали крихкі й уже не вражали колишнім блиском чи пишнотою,— і я вийшов на ясне світло з мокрим комірцем та запорошеними руками, але маючи у внутрішній кишені конверт, на звороті якого було нашкрябано: «Мейбл Каррузерс, єдина дочка Лемойна Каррузерса, Саванна, шт. Джорджія, одружена 12 січня 1914 р.»

Дата одруження сказала мені не багато. Щоправда, справу про позбавлення права викупу було порушено пізніше, але це ще не доводило, що Мейбл не мала великих статків: можливо, суддя витратив увесь медовий місяць на те, щоб підступитися до такої низької теми, як готівка. Не йшов же він напролом. Отож вона цілком могла бути справжньою багатійкою. Та хай там як, а того ж таки вечора я вже їхав поїздом до Саванни.

Двадцять п’ять років — недовгий час в очах божих, але ж треба мати божі очі, щоб відшукати певні відомості про приватне життя навіть такого визначного члена громади, яким був Лемойн Каррузерс, коли він уже двадцять п’ять років як помер. Я божих очей не мав. Отож мусив стромляти носа в чужі справи, копатися в давніх газетних підшивках, тягти по слову із старої руїни, що за тих часів була редактором міської газети, запобігати товариства одного свого колишнього знайомого, нині неабиякого діяча на місцевій страхувальній ниві, і водитися з його приятелями. Я їв смажену качку, начинену вустрицями та бататами, і чудове кері56, яке так добре готують у Саванні й яке смакує навіть людині, що, подібно до мене, відчуває нехіть до всяких наїдків; пив житню горілку, ходив гарними вулицями, прокладеними ще за генерала Оглторпа57, й роздивлявся на показні суворі фасади будинків, ще суворіші о цій порі року, коли із розложистих крон дерев обабіч вулиць уже облетіло останнє листя і сірі хмари, принесені вітром з Атлантики, тягнуться понад самою землею, аж черкаючи черевами об щогли та комини, наче важкі льохи на стерні.

Я побачив будинок Лемойна Каррузерса. Старий, як видно, був таки багатенький. Та й помер 1904 року, як свідчила копія духівниці, при добрих статках. Але ж від 1904-го до 1913-го минуло дев’ять років, і всяке могло трапитись. Мейбл Каррузерс жила на широку ногу. Так казали люди. Одначе всі визнавали, що вона могла собі це дозволити. І, судячи із зібраних мною відомостей, не було підстав припускати, що її дядько в Нью-Йорку нехтував своїми обов’язками виконавця духівниці чи не знав, як примножити капіталовкладення, зроблені на ім’я Мейбл.

Здавалося, все тут чисто, й голки не підточиш. Та є одна річ, про яку ніколи не слід забувати,— книга судових ухвал, що зберігається в суді.

Я про неї не забув. І знайшов там ім’я Мейбл Каррузерс. Людям доводилося звертатись до суду, щоб стягти з неї належні їм гроші. Одначе й це нічого не доводило. Чимало багатих жінок аж такі багаті, що просто не зважають на якісь там рахунки, і, поки їх не притиснеш, і не подумають заплатити. Але я спостеріг одну обставину. До 1911 року Мейбл не мала цієї поганої звички. Іншими словами, перші сім років, як дістала спадщину, вона справно оплачувала всі рахунки. Отож, міркував собі я, якщо ця невинна вада була спричинена самою вдачею Мейбл, а не скрутою, то чому вона виявилась отак зненацька? А все те справді наче з неба на неї впало, та ще й як рясно! До суду подав не лише бакалійник із сусідньої крамниці. До нього прилучився цілий гурт позивачів, бо в Мейбл не лежала душа платити ні нью-йоркському ювелірові Леклерку за діамантовий кулон, ні своїй кравчині, ні місцевому винареві за вишуканий товар. Атож, Мейбл жила на широку ногу.

Остання судова ухвала була на користь банку «Сіборд» з приводу позики в 750 доларів. Сущий дріб’язок для Мейбл. Тепер у Саванні банку «Сіборд» уже не було. Про це я дізнався з телефонного довідника. Але один стариган в окружній управі сказав мені, що десь 1920 року «Сіборд» був поглинутий банком «Джорджія Фіделіті», і там підтвердили: так, у 1920-му. Хто очолював тоді «Сіборд»? Хвилинку, зараз вони подивляться. Ага, є — містер Персі Пойндекстер. Чи