Жінка у білому - Вилки Коллінз

— І ти розповіла?

— Я була з ним сама, він жорстоко, дуже боляче стис мені руку! Що я могла вдіяти?

— На твоїй руці лишився синець? Покажи його мені!

— Навіщо це тобі?

— Я хочу побачити синця, Лоро, бо треба покласти край нашому терпінню. Від сьогодні ми повинні почати наш опір. Той синець — зброя проти нього. Дай мені глянути на синця — може, мені доведеться в майбутньому свідчити під присягою, що я його бачила.

— Ох, Меріан, не дивись так! Не говори так! Мені вже не боляче.

— Покажи мені синця!

Вона показала мені свої синці. Мені вже було не до сліз, я не могла ні горювати, ні здригатися, дивлячись на них. Кажуть, нібито ми, жінки, або кращі, або гірші за чоловіків. Коли б тієї хвилини він постав переді мною, я б не знаю що зробила!.. Та, хвалити бога, його дружина не прочитала нічого такого на моєму обличчі. Лагідна, невинна, любляча, вона тільки думала, що я жалію її та боюсь за неї, ото й всього.

— Не засмучуйся дуже через ті синці, Меріан, — сказала вона простодушно. — Мені вже не болить.

— Заради тебе, моя люба, я постараюсь думати про них спокійно... Ну та гаразд. Отже, ти розказала йому все, що розповіла тобі Анна Катерік, — усе те саме, що й мені говорила?

— Так, усе. Він вимагав цього, я була з ним сама і нічого не могла від нього приховати.

— І що він сказав, коли ти замовкла?

— Він подивився на мене й засміявся — знущально, злостиво. «Я змушу вас розповісти все-все! — сказав він. — Ви чуєте? Ви розкажете мені всю решту!» Я клялась, що розповіла йому все. «О ні! — відказав він. — Ви знаєте куди більше, тільки признаватися не хочете. Не бажаєте говорити? Ви у мене заговорите! Я вирву з вас те, що ви таїте, коли не тут, то вдома!» Він повів мене додому незнайомою стежкою через парк, на тій стежці я вже не надіялась зустріти тебе, і всю дорогу мовчав, аж поки перед нами завиднів будинок. Тоді він знов зупинився і сказав: «Я ще раз дам вам змогу признатися у всьому. Може, ви передумали й скажете мені всю решту?» Я могла тільки повторити йому те, що вже розповіла раніше. Він нагородив мене прокляттями за «впертість» і повів далі, поки привів додому. «Вам не вдасться обманути мене, — сказав він. — Ви знаєте більше, ніж хочете розказати. Я випитаю у вас вашу таємницю — і в тієї вашої сестри теж. Більше ви вже не пошепчетеся, не змовитеся ні про що. Ні ви, ні вона не побачите більше одна одної, поки не зізнаєтеся мені у всьому. Вас будуть стерегти вдень і вночі, поки ви не скажете мені всієї правди». Він був глухий до всіх моїх умовлянь та запевнень. Відвів мене аж нагору, до моєї спальні. Фанні сиділа там і щось лагодила. Він одразу ж звелів їй вийти геть. «Я подбаю про те, щоб вас не втягли до цієї змови, — сказав він. — Ви сьогодні ж залишите цей дім. Якщо ваша пані хоче мати покоївку, то я їй виберу покоївку сам, яку захочу». Він заштовхав мене до кімнати й замкнув двері на ключ. Потім приставив ту нечулу жінку стерегти мене... Меріан! Він виглядав, він говорив, мов божевільний. Тобі, мабуть, не віриться, але він справді був такий!

— Я вірю, я розумію все, Лоро. Він дійсно божевільний — збожеволів від страху, бо сумління в нього нечисте. Кожне слово твоєї розповіді сповнює мене певністю, що вчора, коли б Анна Катерік не залишила тебе так раптово, тобі відкрилася б таємниця, яка може погубити твого лихого чоловіка. А він думає, що ти вже відкрила ту таємницю. І хоч би що ти говорила, хоч би що робила тепер, ти не заспокоїш його хворобливої недовіри, не переконаєш його підлої душі в тому, що кажеш правду. Я кажу тобі це не для того, щоб налякати тебе, моя люба, а щоб відкрити тобі очі на твоє становище, щоб переконати тебе, що мені необхідно зробити все можливе, аби захистити тебе, поки є ще в нас якісь шанси. Завдяки втручанню графа Фоско я добилася до тебе сьогодні, а завтра він, може, й не побажає втручатись. Сер Персіваль уже вигнав Фанні, бо вона кмітлива дівчина й щиро віддана тобі, а на її місце вибрав жінку, якій байдужісінько до тебе, а тупістю вона може позмагатися із сторожовим псом на подвір'ї. Неможливо вгадати, яких свавільних заходів він може вжити надалі, коли ми не використаємо якнайкраще наших можливостей, поки вони у нас є.

— Але що ж ми можемо вдіяти, Меріан? О, коли б ми могли покинути цей дім назавжди, щоб більше його й не бачити!

— Вислухай мене, голубонько, і постарайся повірити, що ти не така вже беззахисна, поки я з тобою.

— Я вірю... я справді вірю! Але не забудь і про бідну Фанні, думаючи про мене. Вона теж потребує і допомоги, і розради.

— Я не забуду її. Ідучи сюди, я бачилася з нею і домовилася, що зайду до неї ввечері. Тут, у Блеквотер-Парку, небезпечно вкидати листи в поштову сумку, а мені треба сьогодні відіслати два листи стосовно тебе — вони повинні потрапити до рук самої Фанні.

— Які листи?

— Першого листа, Лоро, я хочу написати компаньйонові містера Гілмора — він пропонував нам свою допомогу на випадок нової скрути. Я мало знаюся на законах, але певна, що вони можуть захистити жінку від жорстокого обходження, до якого опустився сьогодні цей негідник. Я не буду вдаватися в подробиці щодо Анни Катерік, бо не можу повідомити про неї ніяких точних даних. Але повірник дізнається про синці на твоїй руці й про це насильство, коли тебе замкнули у твоїй кімнаті. Я не заспокоюсь, поки він не дізнається про це!

— Але подумай про розголос, Меріан!

— Саме на розголос я і розраховую. Боятися розголосу повинен сер Персіваль, а не ти. Тільки перспектива розголосу може схилити його до якогось компромісу.

Говорячи, я підвелась, щоб іти, але Лора почала благати мене не лишати її саму.

— Ти доведеш його до крайнощів, — сказала вона, — і наше становище зробиться небезпечніше вдесятеро.

Я зрозуміла правду,