Уран - Микола Якович Зарудний
— Їх нічого не зв'язує, і не треба розігрувати драми,— Ольга Аркадіївна ретельно поправила зачіску перед дзеркалом.
— Наталко, ти мусиш поїхати до Платона й усе йому розповісти,— сказав Нарбутов.
— Нікуди вона не поїде! — заявила Ольга.
— Я поїду сам, Михайле Костянтиновичу,— пообіцяв Давид.— Для Наталки це буде непосильна місія...
— Місія,— похитав головою Нарбутов.— І слово ж яке ви знайшли! Мі-сі-я.
Нарбутов вийшов.
— Не звертайте уваги, це швидко мине,— запевнила Ольга Аркадіївна.
— Я... я думав, що ви сказали Михайлові Костянтиновичу,— звернувся Давид до Ольги Аркадіївни.— Я себе дуже незручно почуваю перед ним.
— А-а,— махнула рукою Ольга Аркадіївна,— він думає, що все життя мусить іти за військовим статутом.
Нарбутов почав приходити з роботи пізніше, ніж звичайно, зачинявся у своїй кімнаті, і ніхто не знав, що він там робив. Кілька разів Наталка пробувала заговорити з ним, але він тільки дивився мовчки на неї з німим докором.
— Якщо й далі триватиме цей бойкот, то я переберуся звідси,— пригрозила батькові Наталка.— Чого ти хочеш від мене? Тобі не подобається Давид? Але він подобається мені!
— Ти мусиш поїхати до Платона. Треба мати елементарну порядність.
— Гаразд, я поїду... Ми поїдемо з Давидом.
Ольга Аркадіївна відмовляла Наталку від цієї поїздки, але батькові було вже обіцяно. Давид купив квитки, і другого дня вони приїхали в Косопілля.
Давид роздобув таксі, й за півгодини перед ними вже показалася Сосонка. На околиці села Наталка попросила шофера зупинитись і вийшла з машини.
— Давиде, я... я не зможу зустрітися з ним... Іди сам...
— Я теж думаю, що так буде краще,— погодився Давид.— Почекай мене десь тут... Я скоро... Не змерзнеш?
— Ні. Я буду біля вітряка. Он там, бачиш?
Наталка знайомою стежкою підійшла до вітряка. Дивилася на Сосонку й не впізнавала: від мосту на Видубецькі гори тягнулася широка дорога, яка двигтіла, стогнала під колесами величезних самоскидів, а далі височіли баштові крани, вгризалися в землю ковші екскаваторів. Раптом почувся постріл, і в небо злетіла червона ракета, друга, потім третя. Глухо загриміло щось за Русавкою, і сиза хмара відірвалася од землі — тол шматував кам'яні береги. Крила старого вітряка тихенько заскрипіли, відчувши на собі дотик ударної хвилі.
Наталка підняла голову й прочитала на дошці крила: «Степка + Платон = любов». Степка! Де вона?! Невже вона й досі не забула його? Тепер вона дочекалася! Тепер він... Ні, він завжди любив її...
Наталка спробувала дотягнутися до крила, щоб бодай нігтями здерти ті слова, що стали раптом такі ненависні їй. Не могла дотягнутися до них, кинула під ноги чемоданчик, стала — низько... Поставила його на ребро, вилізла, балансуючи, наче на дроті, ще, ще трохи і... похитнулась, впала, скрикнувши не від болю, а від безсилля. Лежала на холодній осінній землі, в холодному поросі, і текли по її обличчю схололі на вітрі сльози. За чим шкодувала вона, за чим плакала? Сама не знала й не розуміла. Може, то десь в останніх конвульсіях вмирало перше чисте її кохання, пересилене розлуками, хворобами, чужими словами й пестощами, життям.
Знову здригнулася земля від вибухів, і знову жалібно заскрипіли крила вітряка...
Давид застав Платона в кабінеті, він розмовляв по телефону. Не випускаючи трубки, потиснув йому руку й показав очима на стілець. Ніщо не видало його хвилювання.
— Олександре Івановичу, шістнадцять кращих трактористів ми послали на «Факел», а шоферів я дати не можу! Це ж несправедливо! Хай інші колгоспи допоможуть... Що? Гаразд, тоді я сам пересяду на самоскид, а ти сідай на моє місце! Ну приїжджай!
Платон поклав трубку, й Давидові здалося, що Гайворон лише тепер упізнав його. Напевне, воно так і було. Платон ніяк не міг спочатку збагнути, що перед ним Давид. «Щось з Наталкою сталося!» — майнула думка.
— Як Наташа? — вирвалося у Платона перше запитання.— Їй погано?
— Не хвилюйтесь,— заспокоїв Давид.— Вона почуває себе добре.
— Ви так... несподівано. Як же це ви опинилися в наших краях?
— Приїхали... приїхав, Платоне Андрійовичу. Можна закурити?
— Будь ласка, але ви, мабуть, голодні? Тут у нас поруч буфет, ходімо,— запросив Платон,— бо вдома... живемо по-холостяцькому...
— Дякую, але я не голодний, Платоне Андрійовичу.
— Дякувати будете потім,— Платон встав.— Ходімо.
Біля контори стояло таксі.
— Скоро поїдемо? — шофер поглянув на годинник.— Бо в мене план. Я — горю.
— Я розрахуюсь,— заспокоїв його Давид.
— Що ж це ви так швидко, Давиде Оскаровичу? — Платон відчинив двері, що вели в буфет.— Прошу. Ганю, чим ти нас почастуєш?
— Холодець є, Платоне Андрійовичу, домашня ковбаса...
— Давай, Ганю, що є.
Поки буфетниця накривала на стіл, Платон бився над здогадками: чого приїхав Давид, що він має йому сказати? Певне, щось важливе. Але що?
— Горілку п'єте чи коньяк?
— Горілку. Досить. Дякую, Платоне Андрійовичу.
— За ваш приїзд, Давиде Оскаровичу.
Випили.
— Я ось в якій справі до вас,— нарешті сказав Давид.— Ми з вами, Платоне Андрійовичу, мужчини... Я сподіваюся, що ви зрозумієте мене правильно... Життя — дуже складна штука... Не завжди виходить так, як хочуть цього люди... Мені важко вести з вами цю розмову, але я...
— Я допоможу вам, Давиде Оскаровичу.— Платон відсунув чарку й глянув у вічі Сокальському.— Ви з Наталкою вирішили одружитися?
— Так. Я люблю її і...
— Це зрозуміло,— перебив Сокальського Платон.— Наталка хоче оформити розлучення?
— Ми покохали одне одного,— Давид навіщось намагався переконати Платона в необхідності цього кроку.
— Давиде Оскаровичу, я ж вам сказав, що все зрозумів і не маю наміру заглиблюватися у ваші почуття... Передайте Наташі, що я... я бажаю
