Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Коли б Джованні делла Каса, архієпископ Беневентський, до пам’яті якого (незважаючи на його «Галатео») я ставлюся з найбільшою повагою, – коли б він, сер, був непоказним писарем – тупоумним – нетямущим, з повільним розумом і так далі, – то хоч би він забарився зі своїм «Галатео» до Мафусаїлового віку, – феномен цей, по мені, не заслуговував би навіть на побіжне зауваження.
Але справа йшла якраз навпаки: Джованні делла Каса був людиною високообдарованою і з багатою фантазією; і все-таки, незважаючи на ці великі природні переваги, які мали б підганяти його разом із «Галатео», він виявився нездатним просунутися більше, ніж на півтора рядки за ввесь довгий літній день. Ця немічність його преосвященства виникала від однієї точки зору, що не давала йому спокою, – вона полягала в тому, що кожного разу, коли християнин сідає писати книгу (не для власної забави, а) з наміром і з метою надрукувати її та випустити у світ, перші його думки завжди бувають спокусами лукавого. – Так іде справа з рядовими письменниками; коли ж, за його словами, письменником робиться особа поважна, що займає високе становище в церкві або в державі, – то варто їй тільки взяти в руку перо, – як усі біси, хоч скільки їх є в пеклі, вискакують зі своїх нір, аби спокушати її. – Вони тоді працюють щосили, – кожна думка, від першої і до останньої, містить у собі каверзу. – Хоч якою б вона здавалася безневинною та пристойною, – хоч у якій би формі або в яких би барвах вона малювалась уяві, – завжди це удар, спрямований на того, хто пише, одним із цих виплодків пекла, який необхідно відбити. – Таким чином, життя письменника, хоч би він уявляв його собі зовсім інакше, зовсім не ідилія письменництва, а стан війни; і свою придатність до нього він доводить, точнісінько як і всякий боєць на землі, не стільки гостротою свого розуму – скільки силою свого опору.
Батько був у захопленні від цієї теорії Джованні делла Каса, архієпископа Беневентського, і (якби вона трохи не зачіпала його вірувань) він, я гадаю, віддав би десять акрів кращої в усьому маєтку Шенді землі за те, щоб бути її автором. – Наскільки батько вірив насправді в диявола, це з’ясується в подальших частинах мого твору, коли я заведу мову про релігійні уявлення мого батька; тут досить буде сказати, що, не маючи честі бути винахідником цього вчення в буквальному розумінні, – він цілком приймав його переносне значення – і часто говорив, особливо коли перо погано його слухалося, що під прикриттям образних описів Джованні делла Каса таїться стільки ж вірних думок, правди та знання, – скільки їх можна знайти в якій-небудь поетичній вигадці або загадковій оповіді стародавніх. – Забобон виховання, – говорив він, – це диявол, – а безліч забобонів, які ми всмоктуємо з молоком матері, – це диявол з усіма його дияволятами. – Вони не дають нам спокою, братику Тобі, в наших усамітнених нічних заняттях і дослідженнях; і якби дурний письменник покірливо підкорявся всьому, що вони нам нав’язують, – що вийшло б із його книги? Нічого, – додав він, кидаючи спересердя перо, – нічого, окрім набору няньчиних небилиць і брехні старих баб (обох статей) з усього нашого королівства.
Я не в змозі краще пояснити, чому Трістрапедія мого батька посувалася так повільно; як я вже сказав, він невтомно працював над нею три з гаком роки, і все-таки, за його власними розрахунками, виконав ледве тільки половину задуманого. Погано було те, що я тим часом перебував у повній зневазі, наданий турботам моєї матері; а ще гірше те, що внаслідок цієї повільності перша частина твору, на яку батько витратив найбільше зусиль, виявилась абсолютно даремною, – щодня одна або дві сторінки втрачали всяке значення. —
– Очевидно, для осоромлення гордині людської мудрості світ так улаштований, що найбільші наші мудреці залишаються в дурнях і вічно упускають свої цілі, дбаючи про них із надмірним жаром.
Коротше кажучи, батько витратив стільки часу на опір – або іншими словами – посувався зі своєю роботою так повільно, а я, навпаки, почав жити і рости так швидко, що, якби не сталось однієї події, – яку, коли ми до неї дійдемо, ні на хвилину не буде втаєно від читача, якщо її можна буде розповісти пристойним чином, – я б, за щирим моїм переконанням, далеко обігнав батька, залишивши його за розміткою циферблату сонячного годинника, придатного тільки для того, щоб бути закопаним у землю.
Розділ XVІІ
– То була цілковита дрібниця, – я не втратив і двох крапель крові – через це не варто було кликати хірурга, хоч би він жив у сусідньому будинку, – тисячі йдуть добровільно на ті страждання, яких я зазнав завдяки випадковості. – Лікар Слоп наробив галасу вдесятеро більше, ніж потрібно було: – інші люди підносяться за допомогою мистецтва підвішувати важкі гирі на тонких дротах, і сьогодні (10 серпня 1761 року) я плачý свою частку в прославлянні цієї людини. – У каменя – і в того урвався б терпець, якби він побачив, що твориться на світі. – Покоївка не поставила * * * * під ліжком: – Чи не можете ви приловчитися, добродію, – сказала Сузанна, піднімаючи однією рукою віконну раму, а іншою підсаджуючи мене на підвіконня, – чи не можете ви, милий, впоратися один разок * * * * * *?
Мені було п’ять років. – Сузанна не врахувала, що у нас в будинку все було погано підвішено, – торох! рама впала на нас зі швидкістю блискавки. – Мені нічого не залишалося як тікати до себе в село, – сказала вона.
Будинок дядька Тобі був набагато гостиннішим притулком; Сузанна туди і помчала.
Розділ XVІІІ
Коли Сузанна розповіла капралові про нещастя з підйомним вікном, описавши всі обставини, що супроводжували моє вбивство (як вона це називала), – кров відринула від щік бідолашного Тріма: – адже покарання несуть усі співучасники у вбивстві, – совість говорила йому, що він був винен не менше Сузанни, – і якщо думка його була правильна, то й дядькові Тобі належало відповідати за пролиту кров перед Всевишнім так само, як і Тріму з Сузанною; – словом, ні розум, ні інстинкт, узяті нарізно або разом, не могли б направити кроків Сузанни в більш підходящий притулок. Марно було б надавати тут свободу уяві читача: – щоб побудувати гіпотезу, яка задовільно пояснювала б
