Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

б, – але хай там як) – у мого батька, повторюю, була манера, коли події повертали на лихе, особливо в першому пориві роздратування, – дивуватися, навіщо він народився, – бажати собі смерті – часом навіть гіршого. – А коли виклик був занадто зухвалим і прикрість наділяла вуста його неабиякою силою, – ви навряд чи могли б, сер, відрізнити його від самого Сократа. – Кожне його слово дихало тоді почуттями людини, що зневажає життя і байдужа до всякого його результату; ось чому, хоча мати моя не була жінкою особливо начитаною, одначе зміст промови Сократа, що його подавав батько дядькові Тобі, був для неї річчю зовсім не новою. – Вона слухала зі спокійною увагою і продовжувала б так слухати до кінця розділу, якби батько не заглибився (без жодного розумного приводу) в ту частину промови, де великий філософ перераховує своїх однодумців, своїх союзників і своїх дітей, але відмовляється будувати свій захист, діючи на почуття суддів. – «У мене є друзі, – у мене близькі, – у мене троє занедбаних дітей», – говорить Сократ. —

– Отже, – вигукнула моя мати, відчиняючи двері, – у вас на одного більше, містере Шенді, ніж я знаю.

– Господи Боже! На одного менше, – сказав батько, встаючи і виходячи з кімнати.

Розділ XІV

– Це він про дітей Сократа, – сказав дядько Тобі. – Який помер сто років тому, – відповіла мати.

Дядько Тобі був не сильний у хронології – тому, не бажаючи ступати і кроку далі по ненадійному ґрунту, він розсудливо поклав свою люльку на стіл, устав, дружньо взяв мою матінку за руку і, не кажучи більше ні хорошого, ні поганого слова, повів її за батьком, щоб той сам дав необхідні роз’яснення.

Розділ XV

Якби був цей том фарсом, – припущення, на мою думку, абсолютно пусте, якщо тільки не вважати фарсом будь-яке життя і будь-які думки, то останній розділ, сер, закінчував би першу його дію, і тоді цей розділ мав би починатися так:

Птр… р… інг – твінг – твенг – прут – трут – ну і препогана скрипка. – Ви не скажете, настроєна вона чи ні? Трут – прут. – Це, мабуть, квінти. – Як погано натягнуті струни – тр. а. є. і. о. у – твенг. – Кобилка височезна, а душка зовсім низенька, – інакше – трут… прут – послухайте! адже зовсім не так погано. – Тілі-тілі, тілі-тілі, тілі-тілі, там. Грати перед хорошими суддями не страшно, – але ось там стоїть людина – ні – не та, що зі згортком під пахвою, – а така поважна, в чорному. – Ні, ні! не джентльмен при шпазі. – Сер, я скоріше погоджуся зіграти капричіо самій Калліопі,[236] ніж провести смичком по струнах перед цим паном, – і все ж таки ставлю свою кремонську скрипку проти сопілки, – таке нерівне музичне парі ніколи ще не укладалось, – що зараз я найбезбожнішим чином сфальшую на своїй скрипці, а в нього навіть жоден нерв не ворухнеться. – Далі-тілі, делі-тілі, – ділі-тілі, – далі-пілі, – дулі-пілі, – лозина-трут – кріш-креш-краш. – Я вас убив, сер, а йому, ви бачите, хоч би що, – якби навіть сам Аполлон заграв на скрипці після мене, він би не приніс йому більшого задоволення.

Тілі-тілі, тілі-тілі, тілі-тілі – там – там – трам.

– Ваші милості й ваші превелебності люблять музику – і Бог наділив вас усіх хорошим слухом – а деякі з вас і самі чудово грають – трут-прут, – прут-трут.

О, є на світі чоловік – якого я міг би слухати з ранку до ночі, – який має хист дати відчути те, що він грає, – який заражає мене своїми радощами та надіями і приводить в рух найпотаємніші пружини мого серця. – Якщо ви бажаєте позичити у мене п’ять гіней, сер, – тобто на десять гіней більше того, що в мене зазвичай є, – або ви, панове аптекар і кравець, хочете, щоб я сплатив ваші рахунки, – скористайтеся цим випадком.

Розділ XVІ

Перше, що спало на думку моєму батькові, коли хвилювання в нашій родині трохи уляглось і Сузанна заволоділа зеленим атласним капотом моєї матері, – це спокійно засісти, за прикладом Ксенофонта і написати для мене Трістрапедію,[237] або систему виховання, зібравши передусім для цієї мети власні розкидані думки, погляди та судження і зв’язавши їх разом так, аби з них вийшов статут для керівництва моїм дитинством і отроцтвом. Я був останньою ставкою мого батька – він утратив мого брата Боббі зовсім, – він утратив, за його власними викладками, аж три чверті мене – іншими словами, був нещасливий у перших трьох великих ставках на мене – йому не поталанило з моїм зачаттям, із моїм носом і з моїм ім’ям, – залишалося одне тільки виховання, і батько взявся за роботу з такою ж старанністю, з якою дядько Тобі займався коли-небудь вивченням балістики. – Відмінність між ними була та, що дядько Тобі черпав усі свої знання в цій науці з Тартальї, – а батько висукував свої положення, нитка за ниткою, з власного розуму – або ж проробляв не менш тяжку роботу, перемотуючи все, що випрядено було до нього іншими прядильниками і прядильницями.

Років через три або трохи більше батько просунувся майже до середини своєї праці. – Як і всіх інших письменників, його спіткали багато розчарувань. – Він уявляв, що йому вдасться укласти все, що він збирався сказати, в дуже обмежені обсяги, так що коли ввесь твір буде закінчено та зшито, його можна буде згорнути в рурочку і тримати в робочій скриньці моєї матері. – Матеріал росте у нас під руками. – Остерігайтеся говорити: «Вирішено – я напишу книжку на дванадцяту частину аркуша».

Проте батько віддався своїй роботі з надзвичайною старанністю, посуваючись крок за кроком, рядок за рядком із тією обережністю та обачністю (хоча я й не можу стверджувати, щоб він це робив з тих же благочестивих спонукань), якими відзначався Джованні делла Каса, архієпископ Беневентський,[238] вигадуючи свого «Галатео»: його беневентське преосвященство витратив на нього близько сорока років життя, а коли річ вийшла у світ, то виявилася за розмірами і товщиною майже удвічі меншою за настільний календар Райдера. – Чому так вийшло у святої людини, якщо тільки він не витратив велику частину цього часу на розчісування своїх вусів або на гру в prіmero[239] зі своїм капеланом, – це здатне збити з пантелику всякого не обізнаного з таємницею смертного; – треба тому пояснити світу методи роботи архієпископа, хоч