Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Один переходив од періоду до періоду за допомогою метафор та натяків, попутно вражаючи уяву (як те властиве людям дотепним і з багатою фантазією) цікавістю і приємністю своїх картин та образів.
Другий, без усякої дотепності, без антитез, без гри слів, без хитромудрих зворотів, залишаючи образи по один бік, а картини по інший, ішов прямісінько, як вела його природа, до серця. О Тріме, чому небо не послало тобі кращого історика? – Чому не дарувало воно твоєму історикові кращої пари штанів? – Ах, критики, критики! невже нічим вас не розжалобити?
Розділ VІІ
– Наш молодий пан помер у Лондоні! – сказав Обадія.
– Зелений атласний капот моєї матері, двічі вичищений, першим спав на думку Сузанні при вигуку Обадії. – Локк недаремно написав розділ про недосконалість слів.[232] – Значить, – мовила Сузанна, – всім нам доведеться надіти жалóбу. – Але зверніть увагу ще раз: слово жалóба, незважаючи на те що сама ж Сузанна його вжила, – теж не виконало свого обов’язку: воно не пробудило жодної думки, забарвленої в сіре або в чорне, – все було зелене. – Зелений атласний капот як і раніше висів у неї в голові.
– О, це зажене в могилу бідолашну мою пані! – закричала Сузанна. – Увесь гардероб моєї матері прийшов у рух. Що за процесія! червоне камчатне, – темно-помаранчеве, білі та жовті люстрини, – тафтяне коричневе, – мереживні чіпці, спальні кофти і зручні нижні спідниці. – Жодна ганчірка не залишилася на місці. – Ні, – вона більше ніколи вже не очуняє, – сказала Сузанна.
У нас була товста придуркувата посудниця – батько, я думаю, тримав її за недоумство; – всю осінь вона боролася з водянкою. – Він помер, – сказав Обадія, – він, без сумніву, помер! – А я ні, – сказала придуркувата посудниця.
– У нас сумні вісті, Тріме! – вигукнула Сузанна, втираючи очі, коли Трім увійшов до кухні, – пан Боббі помер і похований, – похорон був інтерполяцією Сузанни, – всім нам доведеться надіти жалобу, – сказала Сузанна.
– Сподіваюся, ні, – сказав Трім. – Ви сподіваєтеся, що ні! – із жвавістю вигукнула Сузанна. – Жалоба не крутилася в голові у Тріма, як це було із Сузанною. – Сподіваюся, – сказав Трім, пояснюючи свою думку, – сподіваюся, Бог дасть, вісти виявляться невірними. – Я власними вухами чув, як читали листа, – заперечив Обадія, – ох, і потрудимося ми, корчуючи Волову пустку! – Ах, він помер! – мовила Сузанна. – Так само вірно, – сказала посудниця, – як те, що я жива.
– Тужу за ним од щирого серця і від усієї душі, – сказав Трім, зітхаючи. – Бідне створіння! – бідолашний хлопчик! – бідолашний джентльмен!
– А ще на Трійцю він був живий, – сказав кучер. – На Трійцю! на жаль! – вигукнув Трім, простягнувши праву руку й миттєво ставши в ту ж позу, в якій він читав проповідь. – Що таке Трійця, Джонатане (це було ім’я кучера), або Масниця, або інші минулі часи та свята в порівнянні з цим! Зараз ми тут, – вів далі капрал (стукнувши об підлогу кінцем своєї перпендикулярно поставленої палиці, щоб створити таким чином уявлення про здоров’я та стійкість) – і ось нас – (він упустив із рук капелюх) не стало! в одну мить! – Це вийшло у нього надзвичайно зворушливо! Сузанна розлилася в три струмки. – Ми не пні й не камені: Джонатан, Обадія, куховарка, всі розчулилися. – Навіть придуркувата товста посудниця, що чистила на колінах рибний судок, і та пожвавилась. – Уся кухня стовпилася навколо капрала.
А тепер, оскільки для мене абсолютно ясно, що збереження нашого державного та церковного устрою – а можливо, і збереження всього світу – або, що те ж саме, розподіл у нім і рівновага власності та влади – можуть у майбутньому дуже багато залежати від правильного розуміння цієї риси капралового красномовства, – я вимагаю від вас уваги, – ваші милості й ваші превелебності можуть потім винагородити себе за це, проспавши на здоров’я десять сторінок уряд, узятих у будь-якій іншій частині мого твору.
Я сказав: «ми не пні й не камені», – і це, звичайно, вірно. Тільки мені слід було б додати: й не ангели, на жаль, – а люди, наділені плоттю й керовані нашою уявою; й який бенкет задають і тій і іншій сім наших почуттів, особливо деякі з них; я, принаймні, на свій сором, мушу в цьому признатися. Досить сказати, що з усіх почуттів зір (бо я рішуче відкидаю дотик, не зважаючи на те, що більшість наших бороданів, я знаю, стоять за нього) найшвидше зноситься з душею, – найсильніше вражає уява і залишає в нім щось невимовне, щось таке, чого словами не передати, – а іноді також і не прогнати.
– Я трохи відхилився вбік, – нічого, це корисно для здоров’я, – а тепер давайте повернемося до смертності Трімового капелюха. – «Зараз ми тут – і в одну мить нас не стало». – В цій фразі не містилося нічого особливого – це була одна з тих самоочевидних істин, які ми маємо задоволення слухати щодня; і якби Трім не довірився своєму капелюху більше, ніж своїй голові, – нічого б у нього не вийшло.
– «Зараз ми тут, – вів далі капрал, – і ось нас» – (тут він несподівано впустив із рук капелюх – зачекав і мовив) – «не стало! в одну мить!» Капелюх упав так, немов у тулії в неї поміщалася важка грудка глини. – Не можна було краще висловити почуття смертності, прообразом і передвісником якої був цей капелюх, – рука Тріма неначе зникла з-під неї, – вона впала безживна, – очі капрала зупинилися на ній, як на трупі, – і Сузанна розлилася в три струмки.
А тепер… – Є тисяча і десять тисяч різних способів (бо матерія та рух нескінченні), якими можна впустити на підлогу капелюх без жодного результату. – Якби Трім його кинув, або шпурнув, або швиргонув, або пустив стрімголов, або метнув, або дав йому вислизнути або впасти в будь-якому можливому напрямі під небом, – або якби в кращому напрямі, яке можна було йому дати, – він його впустив, як гусак – як цуценя – як осел, – або, упускаючи його і навіть вже упустивши, він мав би вигляд йолопа – бовдура, – усе б зірвалося, капелюх не справив би ніякого враження на серце.
Ви, керівники нашого могутнього світу і його могутніх інтересів за допомогою знарядь красномовства, – що підігрівають його, охолоджують, розслабляють і розм’якшують, – а потім знову загартовують у своїх цілях.
Ви ті, хто повертаєте та обертаєте людські пристрасті за допомогою цього могутнього коловорота – і, після закінчення своєї роботи ведете людей, куди
